Кількість переглядів 462У грудні минулого року в Овідіополі – районному центрі Одеської області відбувся святковий захід під назвою «Дві зірки». Організував його відділ культури місцевої райдержадміністрації. Ведучою свята і головою журі, яке визначало переможців пісенного конкурсу, була керівник відділу культури РДА Олена Горячих. Свій виступ перед учасниками заходу, численні коментарі і репліки вона робила російською мовою. Всі оголошення, вітальні написи з нагоди дня Святого Миколая і Нового року, виставлені в місцевому будинку культури, також були виконані неукраїнською. І це відбувалося в районі, де українці становлять 80% населення, для більшості мешканців якого українська мова-рідна, де всі добре її знають.
Яким може бути пояснення цього аномального випадку, що суперечить не тільки здоровому глузду, але й українському законодавству? З таким запитанням, зробленим у коректній формі, звернувся до пані Горячих активний учасник свята Микола Цюпа, донедавна соліст-вокаліст Одеського оперного театру, до речі переможець пісенного конкурсу. Олена Горячих, уродженка Овідіопольщини, доброю українською відповіла, що звикла проводити всі заходи рідною російською. Що ніколи ніхто (ні керівники району, ні його мешканці) не робив їй зауважень з приводу ігнорування нею – як посадовою особою під час виконання службових обов’язків — державної української мови.
Така відповідь не влаштувала Миколу і він висловив свої зауваження і пропозиції щодо робочої мови відділу культури заступнику голови Овідіопольської РДА Олександру Ворохаєву. Пан Ворохаєв, уважно вислухавши небайдужого українця, визнав слушність його вимог і пообіцяв вжити рішучих заходів щодо дотримання мовного законодавства в районі. І справді, за декілька днів усі публічні вітальні написи з нагоди свят в Овідіополі були виконані державною мовою.
Але закрадаються сумніви: невже голова РДА і його заступники не знають українського законодавства, в тому числі нормативних вимог щодо обов’язкового знання і використання чиновниками державної мови? Невже не чули про Указ Президента Петра Порошенка, який призначив їх на високі державні посади, про проголошення 2018-2028 років Десятиріччям української мови? Хіба не розуміють, що своєю байдужістю й хитанням в питаннях реалізації гуманітарної політики нашої держави в керованих ними районах чиновники вкладають козирі у криваві руки кремлівських загарбників. Які, перебуваючи у шовіністичному чаді, можуть вирішити на п’яні голови, що Овідіопольщина, Болградщина (мала батьківщина Петра Порошенка) чи Ізмаїльщина (батьківщина директора Інституту української мови НАН України, доктора філологічних наук, професора Павла Гриценка) – вже не Україна, а «рускій мір», і вторгнуться в Одещину «защіщать саатєчествініков ат бєндєровской кієвской хунти».
Знаємо: миролюбні і працьовиті жителі області рішуче виступають проти ще одного вогнища війни в Україні й можливої ворожої окупації свого квітучого краю. Як мудрі люди, вони не хочуть перетворення своєї землі на зону бойових дій, ніколи не допустять, щоб їхні міста і села перетворилися на руїни. Тому завжди готові дати гідну відсіч усім провокаторам і кремлівським агентам, які в різний спосіб намагаються підбурити їх до сепаратистських, антиукраїнських акцій.
Як правова й демократична держава Україна не дискримінує своїх громадян за ознаками раси, національності, мови, віросповідання тощо. Вона гарантує всім національним меншинам, що проживають на її території, право зберігати національну ідентичність, вивчати мову, засвоювати традиційну культуру і звичаї своїх предків. А також — можливість вільно вибирати мову спілкування у приватній сфері: в родині, в побуті, у громадських місцях. Більш того, питання національності, рідної мови, віросповідання, партійності є особистою справою кожної людини.
Але всі повинні знати: українська мова є єдиною державною мовою в Україні. Її правовий статус назавжди закріплений Конституцією України. Вимога до всіх чиновників вільно володіти українською мовою і повсюдно використовувати її під час виконання посадових обов’язків міститься в низці законів і підзаконних актів. Важливою для юридичного тлумачення ст.10 Основного Закону є ухвала Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року.
Разом з тим, наша держава має дбати про те, щоб усі її громадяни, незалежно від національності й місця проживання, добре знали, поважати і любили українську мову як єдину державну. Бо саме вільним володінням українською вони демонструватимуть не тільки політичну лояльність, але й синівську любов до нашої Батьківщини, повагу до її державних символів, одним із найголовніших з-поміж яких є мова корінного народу. Влада ж має сприяти тому, щоб державна українська мова стала мовою міжнаціонального спілкування для всіх національних груп на всій території України. Отже, мовою громадянського єднання і миру всіх її мешканців. Адже саме такою є світова практика й наша держава не повинна бути винятком з цього правила.
Хоча шлях України до міжнародних стандартів, у тому числі в мовній сфері, непростий. Адже багаторічна політика насильницької денаціоналізації нашого народу, яку цілеспрямовано проводила в Україні окупаційна московсько- комуністична влада, призвела до жахливих деформацій у духовній, зокрема в мовно-культурній сфері. На жаль, за попередні 27 років влада Незалежної України, представлена здебільшого людьми випадковими, непатріотичними, нерішучими і млявими, а почасти зрадливими й налаштованими відверто антиукраїнськи, не виявляла політичної волі, мудрості й наполегливості у процесі державного будівництва. Тому не спромоглася подолати успадкованих від комуністичного режиму ганебних викривлень у цій надзвичайно важливій духовній галузі. Аксіомою є твердження: поки їх не буде цілковито й остаточно подолано, доти Україна зберігатиме ганебний постколоніальний статус, залишаючись недодержаною без патріотичної влади, національного культурного продукту, телебачення, кінематографу, без використання своєї мови і пісні, історії.
Для ефективного, швидкого й безповоротного розв’язання всієї сукупності проблем, у яких загрузла Україна, до влади мають прийти нові люди. На всіх керівних посадах у країні повинні перебувати свідомі свого високого покликання громадяни, переконані патріоти, справжні державники – будівничі України. Тобто ті енергійні і грамотні фахівці, хто масштабно і стратегічно мислять категоріями Української держави. І чия щоденна діяльність спрямована на утвердження її правових та ідеологічних засад. На стрімкий економічний, соціальний і духовно-культурний розвиток. Отже. на добро і процвітання українського народу на рідній, Богом даній нам землі!
На жаль, більшість нинішніх «очільників» за своїм менталітетом (світоглядом, вихованням, рівнем освіти, культури, діловими, професійними і людськими якостями) не відповідають зазначеним вимогам. Через нездатність відчувати себе частиною великої політичної спільноти, яка називається Українською державою, їх неможливо назвати ні авторитетними керівниками, ні повноцінними громадянами. Безініціативні чиновники, які не мислять себе в контексті країни–звичайні обивателі, Їхні думки і цілі дуже примітивні й не виходять за межі своєї родини, будинку, двору, дачі, городу тощо. Завдання суспільства– якомога швидше позбутися баласту у владі.
Крім органів державної влади та органів місцевого самоврядування, про значне посилення позицій української мови в нашій державі, зокрема в освіті й культурі, обов’язковість її знання і використання всіма чиновниками повинна дбати також патріотична громадськість. Передусім це зобов’язані робити члени українських патріотичних партій і громадських організацій, депутати місцевих рад. А також усі, хто дбає про духовність, патріотизм і культуру молодого покоління: вчителі ЗОШ, вихователі дитячих садків. І звісно ж, батьки, адже вони хочуть, щоб їхні діти виросли не тільки високоосвіченими, моральними людьми, але і справжніми синами й дочками нашої Вітчизни. І почували себе в Україні не слугами чужинців (а ще гірше-окупантів!), а реально стали єдиними господарями рідної землі.
Українська держава зобов’язана і здатна контролювати всі процеси на своїй території, в тому числі визначати й реалізовувати економічну, соціальну, військову гуманітарно-культурну й мовну політику. Вона також зобов’язана рішуче застосовувати примусові заходи до осіб, які порушують ухвалені її органами нормативно-правові акти.
Обґрунтовані колективні письмові звернення громадських діячів (усіх українських патріотів, небайдужих людей, які виступають за наведення в повному обсязі конституційного ладу в державі) до органів влади з вимогами дотримуватися мовного законодавства під час виконання ними службових обов’язків, оскарження —цілком законні. Оскільки добре пам’ятаємо: наша мова, як невід’ємний атрибут нації, у минулому завжди була головним об’єктом шалених атак усіх асиміляторів і русифікаторів.
Українське суспільство зобов’язане звільнитися від московської окупаційної спадщини. Маємо усвідомити: Московія велика тільки для тих, хто ще досі стоїть перед нею на колінах. І допомогти землякам позбутися рабського, принизливого запобігання перед нею: її фальшивою величчю, агресивною і брехливою владою, антибожою церквою, примітивною масовою культурою і мовою. Для цього Українська держава– за прикладом країн, які в різні часи скидали чужоземне, колоніальне ярмо – повинна створити умови, що формують, консолідують і фаворитизують таку національну політичну спільноту, яка стає активним ядром сильної державотворчої групи. Стрімко зростаючи, ця група залучає до своїх лав усіх тих патріотів, хто поділяє національні цінності, активно їх пропагує і реалізовує. Нині, в часи глобалізації коротко описаний процес державотворення і зміцнення позицій навіть сильних країн не втратив своєї актуальності і має місце у світі.
Саме тому ми рішуче вимагаємо від влади гарантованого Конституцією і законами України дотримання наших мовних і людських прав у власній державі. Наші прагнення посилити в Україні позиції української мови і національної культури —цілком обґрунтовані. Тому не повинні викликати ні в кого негативних емоцій: образи, протесту чи страху. Вони заслуговують всілякої підтримки, похвали й подяки. Бо спрямовані на остаточне позбавлення України ознак колоніального статусу, а багатьох українців — комплексів меншовартості. Отож, варті наслідування всіма людьми, які прагнуть збереження і розвитку національної ідентичності.
Тільки спільна рішуча позиція влади і патріотичної громадськості, підкріплена конкретними активними діями щодо реального утвердження державного статусу і підвищення суспільного престижу української, призведе до незворотних позитивних зрушень у мовній та ідеологічній сферах. Утвердження в державі законним способом української мови—важлива складова наших зусиль в остаточному подоланні ознак колонізації та ідеологічної окупації України.
Анатолій Ковальчук,
учасник боротьби за незалежність України у ХХ ст.
Останні коментарі