Кількість переглядів 637Щороку 10 грудня світ відзначає Міжнародний День прав людини. Початок цій події покладено 70 років тому, коли Генеральна асамблея ООН ухвалила Загальну декларацію прав людини. Вона стала першим в історії нашої цивілізації міжнародно-правовим документом, що проголошує основні права і свободи кожної особи, незалежно від її віку, статі, раси, національності, віросповідання, освіти, мови, місця народження і проживання, соціального статусу тощо. Декларація є і назавжди залишиться висхідним пунктом і золотим ядром всієї системи людських прав.
Потребу в загальновизнаному універсальному документі, що з позицій гуманізму окреслює і юридично закріплює фундаментальні права людини, отримані нею від народження (дані кожному з нас самим Богом, а не батьками, правителями чи іншими людьми), найвидатніші мислителі відчували у всі часи. Про це писали біблійні пророки (людина створена за образом і подобою Божою, Творець наділив її розумом, волею і здатністю робити свідомий вибір між добром і злом), автори різних релігійних доктрин, античні філософи (Протагор: людина-міра всіх речей) і юристи. Згодом ідея рівності всіх людей у їхніх природних правах набула розвитку у працях середньовічних просвітителів і мислителів доби Відродження. З історії знаємо: грубе нехтування з боку правителів людськими правами підданих часто призводило до кривавих революцій і повстань проти тиранів-самодержців.
Важливі положення про права людини містяться у національних документах попередніх століть. Зокрема, Декларація незалежності США, ухвалена 1776 року, проголошує природність людського прагнення до політичної незалежності, визнає право громадян на революційне повалення деспотичної влади, яка порушує їхні основні права.
Декларація прав людини і громадянина, прийнята 1789 року Національними зборами Франції, констатує: всі люди народжуються і залишаються рівними у правах, найголовнішими серед яких є невід’ємні природні права на свободу, власність, безпеку і спротив усякому гнобленню. Зазначено, що закони держави можуть забороняти робити тільки те, що є шкідливим для суспільства. Все, що не заборонене законом, те дозволене. Ніхто не може бути примушений робити те, що законом не передбачено. Декларація проголошує презумпцію невинності. Вимагає від влади звітуватися перед суспільством про свою діяльність. Вона скасувала рабство і кріпацтво.
Особливо гостро питання ухвалення юридично окресленої, чітко визначеної та непохитної, загальнообов’язкової системи фундаментальних людських прав постало у буремному XX столітті. До цього спонукали багато чинників. Лише в першій половині минулого століття людство пережило низку глобальних катастроф: дві кровопролитні світові війни, жертвами яких стали близько 80 млн. осіб, встановлення у декількох країнах антидемократичних, тоталітарних режимів, які не тільки брутально порушували людські права, але й в умовах миру безжально винищили мільйони співгромадян. Особливо жахливого вияву набули процеси моральної деградації влади, її цілковитої зневаги до всіх надбань високої культури й гуманістичного світогляду в більшовицькому СРСР і нацистській Німеччині—агресивних державах, які не приховували маніакальної мети світового панування.
Комуністи і нацисти цинічно зневажали і злочинно переслідували всіх, хто не сприймав їхніх людиноненависницьких ідеологій. Жорстоко винищували (у своїх країнах і на окупованих ними територіях інших держав) десятки мільйонів осіб, яких на підставі раси, національності, соціального походження і статусу вважали «біологічно неповноцінними етносами» і «шкідливими класами». Для цього запроторювали «ворогів» до концентраційних таборів, вигублювали штучно організованими голодоморами і масовими репресіями. Для досягнення антигуманних, вузько партійних (класових чи «національних») цілей антинародні режими практикували масові позасудові розправи з «ворогами», використовуючи нечувані доти засоби: штучні голодомори, загороджувальні загони, концентраційні винищувальні табори, газові камери, взяття і розстріли заручників. Застосування дикунського принципу колективної відповідальності призвело до депортацій багатьох народів і національних груп тощо.
Обидва тоталітарні режими — сталінський і гітлерівський– безперервно цинічно нехтували людськими правами, що особливо гостро виявилося під час війни між ними. Передусім це позначилося на ставленні до військовополонених і мирного населення на окупованих територіях.
Саме прагнення запобігти повторенню в майбутньому нових жахіть і вселенських трагедій, поява зброї масового знищення, а також усвідомлення того, що світ усе більше став відчувати себе єдиним цілим, крихким і вразливим, стало поштовхом до подальшого розвитку концепції прав людини.
Першим міжнародним актом, що згадує про невід’ємні людські права, був Статут ООН. Він говорить про «основні свободи» і «права людини», що є обов’язковими для всіх держав-членів, але не називає і не конкретизує їх. Через це з’явилася потреба в документі, який уточнює перелік таких прав і свобод. Для його підготовки ще 1946 році була створена Комісія з прав людини у складі 18 осіб—людей різних національностей і політичних поглядів. У проект документу було покладено чотири важливі види свобод людини: свободу слова, свободу переконань, свободу від страху і свободу від злиднів. Вони в концентрованому вигляді охоплюють основні права, поважають гідність і цінність людської особистості.
Важливим результатом дворічної роботи Комісії став проект Загальної декларації прав людини. Після тривалого його обговорення, внесення поправок і пропозицій Генеральна асамблея ООН прийняла Декларацію 10 грудня 1948 року. За документ голосували 40 країн. Голосів «проти» не було, а 8 делегацій утрималися під час проміжного голосування. Серед них були СРСР, УРСР, БРСР і країни радянського блоку (їм не подобалося те, що документ передбачав право громадян на виїзд зі своїх країн). Але під час голосування за остаточну редакцію вони все таки віддали голоси за Декларацію. Хоча ніколи повною мірою не виконували її норм. У наступні десятиріччя багато відважних людей, серед них чимало українців, за вимоги до комуністичної влади забезпечити громадянам СРСР людські й національні права, гарантовані Декларацією, зазнали багаторічних жорстоких кримінальних переслідувань і моральних знущань. Після затвердження Загальна декларація прав людини стала основним установчим документом ООН.
Декларацію ратифікували більшість держав світу, в тому числі й Україна. На переконання авторів документу та урядів країн, представники яких за нього проголосували, Декларація повинна назавжди стати ефективним засобом запобігання тяжким злочинам проти людяності на всій планеті. Але тривалий час цього складно було домогтися, оскільки вона мала рекомендаційний, моральний, а не юридично зобов’язальний характер.
Декларація стала правовою базою для прийняття в наступні десятиріччя цілої низки інших міжнародних правових актів, що розкривають і конкретизують її зміст. Зокрема, це Міжнародний Пакт про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародний пакт про громадянські і політичні права і два факультативні протоколи до них. Генеральна Асамблея ООН 1966 року прийняла два докладних договори, які завершили цей процес. Сукупність міжнародних правових актів має назву Міжнародний законопроект з прав людини. Міжнародна конференція ООН з прав людини 1968 року констатувала, що Декларація «є обов’язковою для членів міжнародного співтовариства». Лише 1976 року після того, як договори були ратифіковані більшістю країн, Законопроект отримав статус документу міжнародного права. Отже відтоді Декларація набула юридичного статусу і стала загальнообов’язковою для виконання всіма країнами.
За структурою Загальна декларація прав людини складається з преамбули, сім абзаців якої окреслюють загальні засади, і тридцяти статей, які лягли в основу всіх наступних міжнародних договорів, регіональних документів з прав людини і національних конституцій.
Декларація проголошує рівність прав і свобод усіх людей, незалежно від раси, національності, віросповідання та соціального статусу. Особливу увагу вона акцентує на природних, божественних правах кожної особи на життя, свободу, особисту недоторканність. Вони надаються не державною владою, не іншими людьми. Кожен із нас набуває їх уже в силу свого народження й належності до людського роду.
Статті 1 і 2 Декларації закладають фундамент документа, наголошуючи на принципах гідності, свободи, рівності й братерства всіх людей. Статті 3-11 проголошують індивідуальні права людини, зокрема право на життя й заборону рабства. Статті 12-17 окреслюють права індивіда в громадянському й політичному суспільстві.
Статті 18-21 проголошують духовні, публічні й політичні права: на свободу переконань – релігійних, ідеологічних, світоглядних — і вільне їх виявлення, право на свободу об’єднань і мирних зібрань, на участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників.
Статті 22-27 визначають соціальні, економічні й культурні права людини: права на освіту, працю й вільний вибір роботи, на відпочинок і дозвілля, на достатній життєвий рівень, на допомогу при безробітті, на соціальне забезпечення в разі хвороби, інвалідності, старості тощо Останні три статті Декларації визначають обов’язки індивіда перед суспільством і накладають заборону зловживати правами на шкоду тій меті, яку заклала в документі ООН.
Декларація стала основою для двох обов’язкових пактів ООН про права людини: Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права. Її принципи викладені в низці міжнародних договорів: у Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, міжнародній Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації жінок, Конвенції ООН про права дитини, Конвенції проти катувань і багатьох інших.
Папа Римський Іван Павло II у промові 5 жовтня 1995 року назвав Декларацію «одним з найвищих виявів людського сумління нашого часу». Заява Європейського Союзу від 10 грудня 2003 року з нагоди 55-ї річниці Загальної декларації прав людини констатує, що Декларація «ставить права людини в центр принципів і зобов’язань, які визначають відносини в міжнародному співтоваристві».
Усі положення Загальної декларації прав людини ввійшли до Конституції України і становлять її світоглядно-правове ядро.
Важливим є розкриття поняття свободи, котре владою деяких країн—на жаль, Україна не виняток–іноді тлумачиться довільно. У широкому розумінні свобода—це природний стан людини або народу, який характеризується можливістю діяти на власний розсуд. У вужчому значенні свобода—суб’єктивна можливість людини вчиняти або не вчиняти певні дії, що ґрунтуються на конституційних правах.
За висновком найвидатніших мислителів з часів античності й до сучасних юристів-міжнародників, вчення про свободу зводиться до таких основних постулатів. Усі люди вільні від народження й наділені сукупністю природних прав, яких ніхто не має права їх позбавляти (відчужувати). Головне завдання кожної держави—юридичне забезпечення й охорона цих природних прав. Проте свобода дій жодної людини, у тому числі й керівників держав не може бути абсолютною. Вона обмежується правами і свободами інших людей і принципами моралі. Межі свободи окреслюються тільки правовими, демократичними законами. Звідси можна зробити висновок: усе, що не заборонено, те дозволено. Головні ідеї вчення про свободу також закріплені в Конституції нашої держави.
Важливою проблемою сьогодення є складний процес перетворення України на правову державу, в якій головним є характер відносин між громадянським суспільством і владою. Бо тільки в такій державі можна юридичними засобами забезпечити охорону й захист людських прав. У правовій державі повноваження влади чітко виписані й обмежені законом. «Золотим» правилом є теза: громадяни можуть робити все, що не заборонено законом, а влада тільки те, що їй дозволено народом, який її обрав (фактично найняв на конкурсних засадах) на визначений терпін для виконання конкретних повноважень. В ідеальному випадку, — але, на жаль не в нашому — не сама влада, а лише народ, виборці шляхом референдуму визначають правила поведінки для її представників (це стосується також можливості надання їм привілеїв). У такій державі усі посадовці — від президента до депутата сільської ради — справді є вірними слугами народу, а не, як це нерідко трапляється, захребетниками в нього на шиї, що використовують службове становище для власних привілеїв і наживи.
Доречно зауважити: на сьогодні світова спільнота ще не опрацювала ефективної системи правових механізмів, які б могли забезпечити дотримання владою прав і свобод людини у всіх країнах. Найбільш дієвим із них поки що є судовий захист потерпілих і судове переслідування високопосадових злочинців. Зокрема, для покарання за воєнні злочини і злочини проти людяності, а також за геноцид у липні 2002 року створено Міжнародний кримінальний суд—постійний орган міжнародної кримінальної юстиції. Всі країни Євросоюзу, більшість держав «третього світу» підписали його статут. Як не дивно, але від його ратифікації утрималися Китай і Росія.
Для України також залишається актуальним судовий захист всієї сукупності прав і свобод людини. Усі нинішні реформи вітчизняного правосуддя не дадуть сподіваних результатів доти, поки судова гілка влади не стане справді незалежною. Завданням суспільства ще довго залишатиметься не допущення повернення до ситуації, яку ми переживали в часи влади «регіоналів», коли один клан підім’яв під себе всі три гілки влади– законодавчу, виконавчу і судову.
Не менш важливим є формування і розвиток в Україні незалежного від влади громадянського суспільства, концепція котрого належить до найважливіших загальнолюдських цінностей. Структурними елементами цілісної системи громадянського суспільства є різноманітні добровільні-постійні або тимчасові- об’єднання активних громадян (політичні партії, численні громадські об’єднання, профспілки, товариства, збори, мітинги, круглі столи тощо). для задоволення усвідомлених політичних, економічних, соціальних, культурних, духовних, професійних, екологічних, побутових та інших інтересів і досягнення суспільно значущих цілей.
В ідеалі громадянське суспільство і влада повинні не протистояти одне одному, а на партнерських засадах взаємодіяти, творчо, конструктивно і результативно співпрацювати. Найактивніші і найбільш професійно підготовлені громадські діячі, що позитивно зарекомендували себе у розв’язанні багатьох суспільно значущих питань, повинні «йти у владу», ставати депутатами всіх рівнів, керівниками громад, очільниками органів місцевої виконавчої влади. Навіть — міністрами і президентами. Наявність в органах влади значної кількості компетентних енергійних посадовців з активною громадською позицією підніме рівень її професіоналізму, патріотизму, моральності і відповідальності. Відчутно підвищить довіру суспільства до неї.
Проблеми створення в Україні правової держави і розвитку громадянського суспільства тісно пов’язані між собою. На перебіг обох важливих процесів впливає багато чинників. Зокрема, стан правової свідомості, загальний рівень культури, добробуту, духовності й освіченості наших громадян.
Анатолій Ковальчук,
правознавець
Останні коментарі