ПАМ’ЯТІ ПЕТРА НІЖЕНСЬКОГО

Кількість переглядів 445

Не доживши два з половиною місяці до 95-тиріччя, відійшов у засвіти Петро Іванович Ніженський — героїчний українець, що належав до числа непересічних уродженців і мешканців Бориспільщини. Понад вісім десятиліть був він свідком та активним учасником багатьох значущих подій, що відбувалися в рідному краї, в Україні, а також за її межами. Подій історичних, навіть глобальних, які активно впливали на ситуацію в нашій державі й у світі та безпосередньо її формували. Тому, як символ епохи, що безповоротно відходить, цей чоловік заслуговує на посмертну згадку, на коротку, фрагментарну розповідь про нього, про його земляків і сучасників.

Народився П. Ніженський у с. Рудяків, яке на початку 1960-х рр. після спорудження Канівської ГЕС затопили води Дніпра. Розповідав, як проживали і господарювали його батьки й сусіди. Село лежало на низькому лівому березі великої ріки. Орної землі було мало. Зате– багато луків, які навесні заливав Дніпро. Коли води сходили, на луках виростали густі, буйні й запашні трави, що радували очі різнобарвним цвітом. Кмітливі і працьовиті рудяківці за декілька сотень років добре пристосувалися до природно – кліматичних умов своєї малої батьківщини. Вони заготовляли сіно, вирощували корів і коней, а також водоплавну птицю, у Дніпрі ловили рибу, в лісі збирали гриби і ягоди. Хоча навесні впродовж декількох тижнів Рудяків іноді нагадував Венецію (під час повені й льодоходу зв’язок зі світом здійснювався човнами) його мешканці ніколи не нарікали на долю. Вони старанно й наполегливо працювали, тому не знали нестатків. Вироблену продукцію–свіжі масло, сметану, молоко, м’ясо, рибу – реалізовували в Борисполі й Воронькові або човнами доставляли до Києва, де продавали на ринках. Екстремальні, почасти суворі умови проживання загартували рудяківців, наклали відбиток на їхній характер. У житті керувалися засвоєними в дитинстві правилами моралі. Були відважні, терплячі, кмітливі, самодостатні, чесні й надійні. Не визнавали фальші, ніколи не криводушили. Любили правду і справедливість.

Але звичний спосіб проживання й господарювання був грубо зруйнований насильницькою колективізацією. Комуністична влада нещадно розкуркулила селян. Руками декількох місцевих і зграї привезених «активістів»-злодіїв, ледарів і п’яниць — вона по-бандитські пограбувала майно всіх, хто не хотів вступати до колгоспу. А таких була абсолютна більшість. Реквізувавши всі харчі, всю живність (не тільки корів і коней, але й навіть гусей і качок) і реманент, комуністи позбавили селян засобів існування. Щоб люди не ловили рибу, нелюди потопили або спалили човни й неводи. Найзаможніших господарів влада оголосила класовими ворогами й репресувала. Під час голодомору, що охопив село в 1932-33 рр., понад сотня рудяківців померли від виснаження. Серед них декілька десятків дітей — Петрових друзів та однокласників.

Колись заможні господарі, які щодня забезпечували киян свіжим і високоякісним продовольством, після розкуркулення перетворилися на безправних жебраків. Пограбовані і принижені, щоб врятувати свої родини від голодної смерті, тепер їздили вони — іноді з маленькими дітьми– до Києва, просити милостиню. Часто приходили на ті базари, де нещодавно торгували виробленою у власних господарствах продукцією. Але знесилені голодом і побиті міліцією іноді там і вмирали. Маленькі діти, що були з ними, якщо й виживали, потрапляли до притулків. Там їхні сліди губилися назавжди…

У прилеглому до Рудякова лісі містився літній військовий табір. Маленький Петро і сусідські хлоп’ята тільки їм відомими стежками крадькома проходили на його територію і збирали на смітнику солдатські недоїдки. Завжди намагалися більшу частину знайденого принести в кашкетах або в кишенях додому, щоб почастувати своїх рідних. Багато-хто з людей тоді вижив завдяки решткам їжі, призначеної для табірних свиней.

П. Ніженський розповідав, як наприкінці 1930-х радіо й газети переконували: «красная армія всєх сільнєй». Запевняли, що будь-який ворог, вчинивши агресію проти «країни трудящих», буде негайно зупинений і дощенту розбитий ще на лінії кордону. А згодом армія «робітників і селян», перейшовши у стрімкий наступ, перенесе війну на території європейських країн. Робітничий клас яких негайно підніме повстання проти експлуататорів і звільнить свої народи від «капіталістичного ярма». В результаті перемоги світової революції комуністична влада утвердиться на всій земній кулі. Народи об’єднаються у всесвітній СРСР, звісно з центром у Москві, зі сталінами, беріями, ворошиловами й кагановичами на чолі. Тоді настане вічний мир і щастя, запанують свобода, рівність і братерство.

Лише наївні особи вірили в ті побрехеньки. Більшість людей на собі відчули: шлях до майбутнього «земного раю» в комуністичній Україні пролягає через пекло насильства, грабунків, голодомору, неволі, страху й терору. Тому не мали сумнівів: таке самі біди спіткатимуть усі народи, які почнуть будувати комунізм у своїх країнах!

Проте дійсність виявилася зовсім не такою веселковою, як її малювала комуністична пропаганда. Напад «дружньої» Німеччини на СРСР продемонстрував слабкість червоної армії, яка безладно відступала перед стрімким натиском вермахту, залишаючи напризволяще величезні території, заселені десятками мільйонів людей. Родина Ніженських переймалася долею старшого сина, якого війна застала в лавах армії. Понад три місяці ніхто не знав про його долю. Наприкінці вересня виснаженим і хворим прийшов він додому. Розповідав про відступ і розгром свого військового підрозділу. Про оточення й полон. Рудяківцям довелося звикати до нової влади, її порядків і вимог. Німці голодомору не вчиняли, але вимагали від українців покори, роботи і продовольства. Тодішня сільська влада занесла П. Ніженського до списку тих десятків односельців, які підлягали вивезенню на примусові роботи до Німеччини. Дізнавшись про це, він деякий час переховувався.

З вини командирів — українофобів усіх рівнів під час переправи через широку ріку – про човни, плоти та інші плавзасоби командування, як завжди, не подбало —у її холодних листопадових водах потонули десятки тисяч молодих українців. Їх примушували долати водну перепону вплав або з використанням дерев, дощок, напханих сіном мішків тощо. В одному з місць, де Дніпрове річище звужувалося і швидкість течії зменшувалася, утворився затор з настільки великої кількості людських тіл, що по ньому, як по містку, можна було перейти ріку. П. Ніженському пощастило. Він переплив Дніпро, бо змалку не боявся холодної води. Деякі дослідники стверджують: новобранцям не давали ні одягу, ні зброї, бо сталінський режим з метою ослаблення генофонду української нації прирік їх на загибель.

Про цю жахливу правду, про велику трагедію українського народу, про ганебну сторінку радянської історії, про злочинну військову тактику сталінського командування знали учасники боїв за Київ і жителі довколишніх сіл. Але про неї не писали комуністичні газети, радянські «кіношники» ніколи не знімали фільмів. Зате, не відчуваючи ні сорому, ні ганьби, «заслужені й народні» на догоду кремлівським «пабєдобєсам» кричали і досі кричать на всю горлянку: «нам нужна адна пабєда, ми за ценой нє пастаім». Очевидно, не здогадуючись, якою страхітливою була справжня ціна виконання сталінського наказу — відбити у німців Київ до дня 26-ї річниці більшовицького перевороту. Сьогодні вже ніхто не скаже, скільки десятків тисяч українських матерів гірко оплакували синів, дружини– чоловіків, діти– батьків, дівчата-наречених, прочитавши в листопаді 1943-го сухе повідомлення: « ваш…погіб смертью гєроя»?!

Воєнна дорога П. Ніженського від Дніпра пролягла через Польщу і Східну Пруссію. За хоробрість, виявлену під час форсування Вісли, коли, виконуючи завдання, він сміливо подолав річку, по якій пливли крижини, отримав першу медаль «За відвагу». Ще одну таку медаль, що засвідчила його солдатський досвід, героїзм і вміння, гвардії молодший сержант Петро Ніженський отримав під час боїв у Пруссії. Ризикуючи життям, він знищив вогневу точку ворога, який, маючи позиційну перевагу, щільним кулеметним вогнем поклав багатьох його побратимів. Зробив це, завдяки кмітливості, витримці й особистій хоробрості.

Під час війни П. Ніженський багато разів перебував за крок від смерті, Вона щодня літала над ним, хижо розпростерши чорні крила. Кружляла, зизооко зазираючи у вічі, але щоразу оминала. Очевидно, сам Бог його оберігав, тому й у вогні не горів, і в воді не тонув. У прямому й переносному значені цих висловів.

Про цікаві факти з життя цього скромного бориспільця мені стало відомо через декілька років після знайомства. Адже більшість людей, на долю яких випало багато випробувань і горя, не вельми охоче про них розповідають. А якщо й діляться спогадами, то не з усіма, а тільки з тими, до кого проймаються довірою і повагою.

А познайомилися ми в березні 1989 року, коли в повітрі запахло весною, а в душах багатьох українців зароджувалися радісні сподівання на добрі зміни в житті нашого народу і Батьківщини. Саме тоді, після оприлюднення проектів Програми і Статуту Народного Руху України почали гуртуватися прихильники створення первинних осередків НРУ- масової громадсько-політичної організації.

Серед перших рухівців Бориспільщини переважали люди середнього віку, представники усіх суспільних груп. Були робітники, інженери, лікарі, журналісти, вчителі, працівники сільського господарства, аспіранти і студенти. Більшість – корінні бориспільці або уродженці сіл нашого району. Чисельно переважали люди, що народилися на Київщини або в сусідніх областях центральної України. І зовсім мало було вихідців із Західної України.

Незважаючи на це, тодішня влада розпускала неправдиву інформацію про прихильників НРУ, мотиви і мету нашої діяльності. У комуністичних ЗМІ (інших тоді не існувало), на різних зборах, нарадах нас називали лайливими словами: буржуазними націоналістами, західняками, лихими бандерівцями, агентами імперіалізму, прислужниками США, неробами тощо. А також невігласами, що не розуміють політики компартії– «рідної» для українців. Бо, мовляв, тільки вона знає, де й чому суспільство перебуває нині, куди і якою дорогою вести його до нових переможних «висот».

На Петра Ніженського неможливо було начепити жодних ярликів. Тоді 65-тирічний, ще дужий і здоровий, він був відомий місцевій владі, як ветеран та інвалід великої війни. Як людина, що, крім солдатських медалей, за особисту хоробрість при виконанні бойових завдань була нагороджена ще й орденом «Вітчизняної війни І ст.». Тому, збираючись у нього вдома, ми почували себе в безпеці. Бо жодні репресивні органи (ми здогадувалися: за нами велося стеження) не увірвалися б до будинку заслуженої людини, щоб розігнати чи заарештувати мирних та інтелігентних гостей. Або щоб провести обшук і вилучати національні прапори, газети й листівки патріотичного змісту.

Ми одноголосно обрали П. Ніженського головою нашого осередку. При цьому керувалися не тільки його беззаперечними заслугами, але ще й тим, що він – як пенсіонер – мав більше за нас вільного часу. Тому мав можливість поширювати національні й демократичні ідеї у ветеранському середовищі, дуже заскорузлому і просталінському.

Саме тоді з ним стався цікавий випадок. Декілька ветеранів («вітінарів»–за словами П. Ніженського) накинулися на нього зі звинуваченнями в підривній, антирадянській, націоналістичній діяльності. З піною на губах люто кричали, бризкаючи слиною, що готові негайно розстріляти його і всіх новітніх «бандєровцев». За те, що хочуть Вільної України. Бо так вони чинили в післявоєнний час у Західноукраїнських областях. Петро Іванович не розгубився. Він сказав їм усе, що про них думав і знав. Зокрема, що хоч нагород мають більше за нього, але на фронті ніхто з них не був жодного дня. Один із них у період війни був наглядачем охоронцем у сибірському концтаборі, а потім під час служби в енкаведистській спецгрупі, що вдавала із себе бандерівську боївку, особисто закатував десятки мирних людей у Дрогобицькій області. Переважно вчителів і медпрацівників, що прибули зі Східної України. А другий брав участь у депортації сотень українських родин з Галичини до Сибіру.

Почувши такі слова, обидва остовпіли, зблідли і, сильно заїкаючись від переляку, почали питали, звідки він про це знає. Після інциденту один із колишніх катів з інфарктом потрапив до шпиталю. Другий через короткий час накивав п’ятами до «матушкі Расєї». Очевидно, злякався ймовірної помсти рухівців за злочини, скоєні ним проти українського народу. П. Ніженський вмів берегти таємниці. Тому ніколи не признався, з яких джерел отримав конфіденційну інформацію про «вітінарів». Можливо, її знали ще й інші справжні ветерани війни, але воліли мовчати.

У той період він брав активну участь у всіх мітингах, походах та інших організованих масових заходах, що відбувалися в Борисполі і в Києві. У листопаді 1989 р. нам стало відомо про те, що на Батьківщину з пермських таборів доставлять тіла померлих і похованих на чужині українських політв’язнів В. Стуса, М. Литвина та О. Тихого. Було ухвалене рішення зустріти домовини з мучениками в бориспільському аеропорту. Ми були приємно вражені, коли побачили, що П. Ніженський приніс туди три власноруч виготовлені великі тернові вінки. Після поховання героїв вінки були прикріплені до хрестів на їхніх могилах.

Навесні 2014 р., коли московський агресор вторгся в Україну, П. Ніженський пішов до військкомату і попросив мобілізувати його до української армії. Заявив, що незважаючи на поважний вік, готовий обороняти Батьківщину від лютого кремлівського ворога. Запевнив, що з роками не втратив солдатських навичок і відваги. Подякувавши за великий патріотизм і високий бойовий дух, йому порадили йти додому й по-можливості допомагати нашим бійцям матеріально. Що він регулярно й робив майже до останніх днів життя.

Вічна Пам’ять і Слава Петрові Ніженському – солдатові Другої світової, вірному синові України, активному учаснику боротьби за незалежність Батьківщини у 20-му ст.

Анатолій Ковальчук