Кількість переглядів 435
Здобувши державний суверенітет у міжнародно визнаних кордонах, мирно й цивілізовано, завдяки народному волевиявленню (Акт про Незалежність, ухвалений 24 серпня 1991 року Верховною Радою як найвищим представницьким органом, 01 грудня 1991 року підтримав всеукраїнський референдум), Україна заявила про відданість принципам свободи, демократії і загальнолюдських цінностей.
Низка нормативно-правових документів, ухвалених органами найвищої влади, проголошувала намір України стати демократичною, правовою і соціальною державою. Вони декларували миролюбність і відсутність територіальних претензій до сусідніх країн. Навіть, незважаючи на те, що у складі декотрих із них перебувають значні території, споконвічно заселені українцями – людьми, які впродовж століть зберігають національну ідентичність. Україна прагнула будувати рівноправні, цивілізовані відносини з іншими державами на засадах взаємної поваги, суверенітету (отже невтручання у внутрішні справи), дружби і партнерства.
Перед нашою молодою державою ще на зорі її відродження постала низка складних проблем, успадкованих від тоталітарного СРСР–політичних, економічних, екологічних, оборонно-військових, гуманітарних, безпекових тощо, які потребували негайного розв’язання. Швидко й успішно провести всі назрілі реформи самотужки було надзвичайно складно, навіть неможливо.
Україна, вирвавшись з кремлівського ярма, мала міжнародно-правові й моральні підстави сподіватися на всебічну реальну підтримку з боку великих демократичних країн у складному, багатогранному процесі політико-економічних і цивілізаційних трансформацій. Здавалося б, лідери могутніх держав мусили усвідомлювати обов’язок своїх благополучних народів перед українцями.
Адже у ХХ-му столітті через відсутність власної національної держави, упродовж 70-річного перебування під московсько-комуністичною окупацією, наш народ у мирний час пережив низку трагічних подій (передусім насильницьку колективізацію, штучний голодомор-геноцид і політичні репресії), жертвами яких стали щонайменше 10 млн. осіб. Варто зазначити: уряди довоєнних США, Великобританії і Франції не застосовували у 1920-30 роках жодних економічних санкцій до більшовицької Москви у відповідь на окупацію України і державний терор проти нашого народу. Хоча достеменно знали всю правду про події в тоталітарному СРСР. Більш того, всупереч здоровому глузду, допомагали сталіністам будувати «табірний соціалізм». Купуючи дешеве зерно, забране комуністами в голодних українських дітей, демократичні держави продавали ідеологічному ворогу, який не приховував планів завоювання світу, техніку і промислове обладнання. Тому на них лежить моральна відповідальність за потурання непростимим злочинам сталінізму проти українців та інших поневолених Московщиною народів.
Саме через те, що політики, які керували демократичними країнами на початку 1990-х, не бути людьми моральними й високоосвіченими, не знали добре історії агресивної Московії, вони не намагалися всебічно допомогти Україні. Обмежились тільки дипломатичним визнанням нашої де ржави.
Егоїстично переймаючись питаннями безпеки і благополуччя своїх країн, вони не посприяли інтеграції України в європейський політичний, гуманітарний, економічний і військово-оборонний простір. Єдине, що їх насправді турбувало, – це ядерне роззброєння нашої держави. Адже серед численних проблем Україна «успадкувала» від агресивного СРСР зброю масового знищення. Стратегічні ракети, оснащені декількома ядерними зарядами, що в бойовій готовності стояли у 176-ти шахтно-пускових установках на території України, були націлені на країни -члени НАТО.
Тодішня українська влада теж не знала, що робити з ядерною та іншою зброєю, з майже мільйонною армією, що присягла на вірність нашій державі. Тому через відсутність стратегічного мислення недалекоглядні її очільники вирішили якомога швидше добровільно, без жодних попередніх умов, закріплених у міжнародно-правових документах, позбутися величезного військового арсеналу. Безпардонно роззброюючи Україну, вони, очевидно, хотіли отримати статус пацифістів і постати перед світом великими миротворцями. Але ні колишній компартійний ідеолог Кравчук, який розпочав цей процес, ні «технар» Кучма, який його завершив, не маючи ні дипломатичних знань, ні досвіду зовнішньополітичної діяльності, зробили це нерозумно, а може, навіть злочинно. Вони не усвідоилювали, що міжнародна політика, на жаль, не базується на принципі гуманізму. Світ цінує і поважає тільки сильних, наполегливих і рішучих (згадаймо, як нахабний північнокорейський диктатор Ин нещодавно «посадив» за стіл переговорів самовпевненого Трампа).
Через недосвідченість у зовнішньополітичних питаннях Кучма, підписуючи Меморандум, не наважилися вимагати від країн-гарантів безпеки України, передусім від США багатомільярдної фінансової компенсації за добровільне ядерне роззброєння. Багато чинників вказували на те, що її реально можна було отримати, спрямувавши на демілітаризацію і модернізацію вітчизняної економіки, на розвиток і вдосконалення інфраструктури.
За свідченням учасників Бадапештських переговорів, тодішній держсекретар США в кулуарах відверто насміхалися з поступливого і переляканого Кучми. Адже, усвідомлював: позбувшись загрози ядерного удару з території України, США будуть щороку заощаджувати десятки млрд. доларів за рахунок скорочення програм військового бюджету.
Отож, через млявість і нерішучість тодішніх очільників, які не вміли захищати національні інтереси України, наша держава не отримала жодної компенсації чи допомоги. Хоча ракети і бойові літаки відповідно до умов договору були знищені, а ядерні боєголівки вивезені до Москви.
Можна впевнено стверджувати: Україна не переживала б нині трагічних випробувань і світ не стояв би перед небезпекою третьої «гарячої» або другої «холодної» війни, якби під час ядерного роззброєння нашої держави президент США і прем’єр-міністр Великобританії виявили стратегічне бачення, політичну прозірливість і людську мудрість. І по-справжньому, надійно гарантували Україні безпеку у зв’язку з її відмовою від третього у світі за потужністю ядерного арсеналу. На жаль, 05 грудня 1994 року в Будапешті було підписано лише «Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї». А не ухвалено більш дієвий документ, що передбачає міжнародно-правову відповідальність за порушення його положень. Наслідки недбальства не забарилися.
Через два десятиріччя не просто якийсь агресор, а Російська Федерація — один із підписантів Меморандуму, грубо його порушила, відмовившись, як записано в тексті документу, «поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України». Московія відмовилася також від «зобов’язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України» і від того, що «ніяка зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони». Отже, мав слушність перший канцлер Німеччини Отто фон Бісмарк, колишній посол Прусії в Петербурзі, кажучи, що жодна угода з Росією не варта навіть ціни того паперу, на якому написана. Таке блюзнірство відбулося через те, що країни-учасниці Будапештському меморандуму не надали йому належного політико-правового статусу. Документ не був ратифікований їхніми парламентами. Отже світові держави вчинили щодо України обман і шахрайство.
Якби 25 років тому в Будапешті було ухвалено міждержавний документ високого міжнародно-правового статусу, США Великобританія і Франція, як його підписанти, зобов’язані були б негайно надати Україні військову, матеріально-технічну і фінансову допомогу для зупинення й відбиття агресора. А не багаторазово «висловлювати стурбованість» у зв’язку із вторгненням до зубів озброєного ворога на територію нашої держави, анексією Криму й окупацією Донбасу. Очевидно, за таких умов біснуватий кремлівський щур ніколи б не наважився на агресію проти нашої держави.
На неморальність у ставленні до України тодішніх президента США Клінтона і прем’єра Великобританії Мейджора, а отже їхніх нинішніх наступників на посадах вказав під час приїзду в Україну колишній президент Польщі Лех Валенса. Він правильно підкреслив, що крім меморандумів та інших міжнародних документів, у західному світі велику вагу має слово джентльмена. Незалежно від посади, людина, вихована у традиціях європейської культури, мусить завжди бути чесною і відповідальною, зобов’язана дорожити кожним даним словом. Колишній гданський електрик, лідер «Солідарності» і президент Польщі присоромив керівників великих держав–високоосвічених випускників Оксфорда і Гарварда. Саме він виявився справжнім європейцем, моральнішим за більшість президентів і прем’єрів!
Деякі аналітики стверджують: однією з причин млявості урядів західних країн у своєчасному наданні Україні, яка зазнала агресії, дієвої допомоги стала всеосяжна брехлива московська пропаганда. Вона безперестанку десятками мов втовкмачувала європейцям, що Україна – не держава, бо нібито не має своєї території, що українці – не нація, а лише частина московитів, що при владі в Києві – націоналістична хунта, яка пригноблює неукраїнців.
Щоправда, згодом уряди демократичних країн отямилися, протверезіли від кремлівського пропагандистського чаду і стали діяти рішуче. Вони з високих трибун осуджують Московщину, запровадили проти неї економічні і фінансові санкції. Почали допомагати Україні відродити армію. На жаль, багато дорогоцінного часу було змарновано на початку трагічних подій. Частково це можна пояснити тим, що ніхто з європейських політиків не сподівався нечуваних підлості, цинізму й підступності з боку Кремля, який по-бандитськи, по– кагебістськи порушив усі міжнародно-правові норми і взяті на себе міждержавні зобов’язання.
Адже останнім з керівників європейських країн, хто проводив агресивну політику і свавільно перекроював міждержавні кордони, був А. Гітлер. Але відтоді минуло 80 років і світ докорінно змінився! Щоб не повторювати жахливиих помилок і прорахунків, нинішнє і майбутні покоління повинні пам’ятати трагічні події минулого і вживати всіх засобів з метою недопущення приходу до влади новітніх гітлерів і сталінів.
Історичний досвід, на жаль, гіркий, підтверджує: у розв’язанні всіх проблем Україна повинна покладатися передусім на себе. На компетентну, моральну, освічену, досвічену, відповідальну перед народом і патріотичну владу, що завжди усвідомлює і високопрофесійно захищає національні інтереси держави. Але найголовніше – на мудрість, працьовитість і державотворчу енергію нашого народу.
Ми завжди і скрізь перемагатимемо всіх ворогів, якщо будемо відчувати себе згуртованою нацією, свідомими громадянами нашої України. А кожний юнак і чоловік — вірним її сином, хоробрим козаком, воїном, відповідальним за долю Вітчизни, готовим будь-якої миті стати на її захист і боронити навіть ціною свого життя!
Анатолій Ковальчук
Останні коментарі