Кількість переглядів 1405
Цьогоріч виповнюється 540 років від дня народження і 490 років з дня смерті князя Костянтина Острозького — великого українського патріота, мудрого державного діяча, видатного стратега й полководця, багаторічного оборонця рідної землі, щедрого мецената й енергійного будівничого. Багатогранною плідною діяльністю задля добра Батьківщини він назавжди вписав своє ім’я в історію України, а також Литви, Білорусі та Польщі.
Життя й діяльність князя Костянтина тривали у складний, позначений численними тектонічними зрушеннями період вітчизняної та європейської історії. Наприкінці XV-го, на початку XVI-го століть у політичному, економічному, культурному й духовному житті західноєвропейських країн відбувалися важливі події, що призвели до всебічних грандіозних змін у цій частині світу. Було відкрито Американський континент і прокладено морські шляхи до нових земель, винайдено друкарський верстат. Важливою подією церковного життя, що відчутно вплинула на духовну, політичну, економічну й культурну сфери суспільства, стала ініційована М. Лютером Реформація. Геніальні митці збагачували національні культури видатними творами, природознавці робили важливі відкриття й започатковували нові галузі науки. Мислителі продукували прогресивні, гуманістичні ідеї.
Вагомим результатом незворотних змін стало зародження і стрімке поширення об’єктивних знань про світ, про біологічну природу й духовну сутність людини. Утверджувалися новітні уявлення про Бога й мораль. Розвивалося вчення про державу, соціальну і правову ґенезу влади, про божественні, отже невід’ємні, непорушні права особи й народу, про демократію і самоврядування. За таких умов формувалися європейські нації, зароджувалося громадянське суспільство, викристалізовувалося етнічне й політичне обличчя сучасної Європи. Масштабні еволюційні процеси призвели до поступового утвердження в суспільній свідомості європейців нових політичних, економічних, правових та морально-етичних цінностей, які, поширившись серед більшості народів світу, стали глобальними і загальнолюдськими.
Докорінно іншою була ситуація у Східній Європі. Оскільки тут пролягав цивілізаційний кордон між двома світами – передовим, динамічним європейським і диким, зашкорублим азійсько-ординським. Прогресивні тенденції уособлювали насамперед Польща і Велике князівство Литовське. Яскравим представником темного, реакційного, агресивного світу стала Московщина. Доцільно підкреслити: зазначений цивілізаційний розлом існує ще й досі, навіть через п’ятсот років після згаданих подій. Очевидно, він зберігатиметься ще дуже довго. Передусім через ординсько-агресивний менталітет, глибоко укорінений у психіці і політичній свідомості московітів, злочинно-мафіозний характер їхньої держави.
Чим було Велике князівство Литовське, до складу якого входила більшість українських територій? Після занепаду Київської Русі, спричиненого міжкнязівськими чварами і монголо-татарською агресією, вона як єдина велика держава перестала існувати. Майже всі українські землі мирно ввійшли до складу Великого князівства Литовського– нової держави, що завдяки енергійним і вольовим правителям стрімко набирала силу.
1362 р. очолене князем Ольгердом литовсько-руське військо розбило монголо-татар біля річки Синюхи. Південні українські землі були приєднані до Литви. Ця битва стала однією із перших масштабних перемог над ординцями на українських теренах. Від азійського ворога було звільнено Київщину, Чернігівщину й Поділля. Переможна битва на Синіх Водах започаткувала визволення східноєвропейських народів від влади Золотої Орди. Після звільнення колишніх земель Київської Русі Велике князівство Литовське (Литовсько-руська держава, в якій литовці становили тільки 10 % населення) наприкінці XIV-го ст. стало спільною батьківщиною литовців, білорусів та українців — найбільшою за територією країною тогочасної Європи, що простягалася від Балтійського до Чорного моря.
Звідки взялася і чому наприкінці 16 ст. політично піднялася Московщина, адже тривалий час європейці про неї навіть не чули, не здогадувалися про її існування? На середньовічних географічних мапах землі, де вона зародилася, мали назву Татарія. Політичне піднесення Москви почалося на початку 14 ст. Цьому сприяв незначний, але фатальний випадок. Для придушення антиординського заколоту у Твері – тодішньому головному місті Заліських земель, монголи послали карателів на чолі з князьком московським, що як ханів васал саме перебував у Сараї – столиці Орди. Цей московський колабораціоніст використав посланий дияволом шанс і вислужився перед монгольським окупантами. За його наказом Твер зазнала жорстокої розправи. Місто було дощенту спалене, жителі поголовно перебиті. Отже генерал-летенант Червоної армії А. Власов і його військо, перейшовши через 600 років на службу до Гітлера, мали з кого брати приклад. Тому безжально спалювали московські й білоруські села.
За рабську запобігливість, нещадність і жорстокість, виявлені під час придушення народного повстання, монголи призначили московського зрадника й екзекутора старшим над усіма тамтешніми князьками і головним збирачем податків з населення підвладних Орді північних територій. Ця трагічна подія сприяла перенесенню монголами «столиці» підкорених земель до задрипаного поселення з назвою Москва (а не до міст Суздаля чи Володимира!), що в перекладі з мови тамтешніх угро-фінських племен означає «смердяче болото» чи «брудна вода».
На початку XVI ст. Золота Орда, як держава, перестала існувати. 1502 р. кримський хан Менглі-Герай І, перемігши війська останнього її правителя Шейх-Ахмета, спалив Сарай. Чимало золотоординських мурз разом зі своїми загонами перейшли на службу до Москви, влившись до її панівного класу. Вони сприяли зміцненню деспотичного монархічного режиму, ставши його політичною та військовою опорою. Захоплюючи сусідні землі, допомагали московським правителям розширювати територію князівства. Сотні тисяч Батиєвих нащадків-вихрестів, перемішавшись з місцевими угро-фінами (на території Москви жило фінське плем’я меря, звідси прикметник – мєрс(з)кій) започаткували новий етнос – московитів. Їхня розмовна мова, основою якої– завдяки староболгарській мові Біблії- стала церковно-слов’янська, містить величезну кількість татарських слів.
Згодом багато вихідців з Орди, отримавши титули бояр і князів, стали і впродовж століть були найближчими царедворцями. А татарин Б. Годунов був навіть царем. Титул «князь» у московітів до 1917 р. асоціювалося зі словом «татарин». Салтикови, Тургенєви, Карамзіни, Суворови, Ушакови, Наришкіни, Уварови, Кутузови, Шереметєви, Бахметєви, Шахматови, Тютчеви й багато інших знатних родів мали монголо-татарське походження. І пишалися цим. Отож «омонголена й протатарена» Московія стала політичним, духовним і ментальним спадкоємцем жорстокої Орди. Була ним упродовж багатьох століть. Не маймо ілюзій: залишиться такою аж до часу неминучої загибелі.
Правителі ще мізерного Московського князівства, як політичні та ідеологічні спадкоємці монгольських ханів, плекали маніакальні ідеї про власну особливу місію. Виношували агресивні плани захопити землі, що в минулому належали Візантійській імперії, Київській Русі та Золотій орді. Підставою маячних намірів та агресивних дій став той факт, що засновник Москви Ю. Довгорукий був сином великого київського князя В. Мономаха й онуком візантійського імператора К. Мономаха.
Найпростіше було обґрунтовувати право на приєднання до Московського князівства територій, які недавно входили до складу Орди. Адже серед найближчих родичів московських князів, хоча вони вважали себе нащадками Рюрика, було чимало монголів. Від часу призначення московських правителів старшими над рештою Заліських князьків, ординські хани – для гарантування покори і лояльності – давали їм у жінки своїх дочок і наложниць. А довірених поплічників — у радники. Неупереджено дослідивши історичні джерела деспотичної Московщини, К. Маркс дійшов науково правильного висновку: ця дика й загарбницька країна «зародилася у кривавому болоті монгольського рабства». Вона успадкувала від хижих ординців і надалі завжди демонструвала в зовнішній політиці найпаскудніші, з погляду європейця, риси: агресивність, деспотизм, злодійство, загребущість, віроломство й підлість. Такі характерні для «широкої і доблесної» московської душі якості як брехливість, злодійкуватість, свавілля, брутальність, нахабство, шахрайство, пияцтво, зухвалість – огидні й неприйнятні для цивілізованих народів і культурних людей.
У міру посилення Московського князівства (МК) частішають його агресивні дії проти сусіднього Великого князівства Литовського (ВКЛ). Московити також підбурюють кримських ханів, данниками яких стали після знищення Золотої Орди, до нападів на українські землі, що перебували у складі ВКЛ. Загарбницька зовнішня політика Москви виснажувала сусідні країни, відволікала їхні людські й матеріальні ресурси від творчої праці, гальмувала розвиток продуктивних сил, науки й культури.
Доречно нагадати: 1571 р., майже через півстоліття після описаних тут подій, кримський хан жорстоко покарав Московію за несплату данини. Його невелике військо, здійснивши стрімкий похід, обійшло всі московські залоги, в яких безтурботно пиячили «витязі», і дощенту спалило «білокам’яну». Вцілів тільки цегляний кремль. До Криму татари привели і продали в рабство майже 100 тис. московських бранців.
А що ж робив великий князь Іван IV Грізний, чому не оборонив ні держави, ні столиці, ні народу, чому не послав «чудо-богатирів» навздогін татарам, щоб визволити невільників? Психічно хворий, він цілими днями жорстоко запроваджував новий «лад» на Московщині: на чолі зграї п’яних та оскаженілих від крові опричників грабував, палив і вбивав тисячі «крамольників». А ночами разом із бандою головорізів замолював «гріхи», влаштовуючи оргії у храмах. Крім того, цей виродок вважав узятий кримцями 100-тисячний полон справедливою компенсацією за багаторічну несплату їм данини.
Як не дивно, але тодішня московська церква і суспільство, зазнаючи наруги, принижень і мордувань, ніяк не протестували проти лютого деспота. Більш того, вважали сатану й богохульника на троні непогрішним і святим, його політику правильною, а терористичний, кривавий режим єдино можливим і доцільним для народу. Хіба не те саме, але в більших масштабах, повторилося і впродовж трьох десятиріч творилося через 400 років, у часи сталінізму? Недарма біснуватий Коба захоплювався діяльністю осатанілого шкуродера Івана Грізного, вважаючи себе його послідовником. На початку 1930-х комуністична історіографія, відкинувши марксистське, класове трактування історії Московщини, запровадила шовіністичне, великодержавницьке її тлумачення.
Великий збройний конфлікт між МК і ВКЛ почався 1513 р. агресією Московщини. Ще влітку 1514 року її армія після місячної облоги захопила білоруський Смоленськ, що входив до складу ВКЛ (про те, що Смоленщина – давня білоруська земля і проживають на ній сябри, «бацька Лукашенка» нагадує Кремлеві в моменти загострень стосунків з Москвою), і наприкінці серпня вийшла до Дніпра неподалік м. Орші. Зупинити московського агресора, розгромити його військо і визволити захоплені землі було доручено Гетьману Великого князівства Литовського, Руського, Жемайтійського і Королівства Польського 54-річному Волинському князеві Костянтину Острозькому. Завдяки енергійним діям за короткий час він зібрав майже 40 тисячне військо. У його складі були литовські, білоруські, українські, польські, чеські, сербські, угорські, німецькі й татарські загони. Ударну силу становили 16- тисячна легка литовська кавалерія і 14- тисячна польська кіннота (легка та важка), 5-тисячна піхота (переважно сілезці й чехи), а також потужна артилерія. Відсутні точні дані щодо чисельності ворожого війська. Хоча польський король і великий князь Литовський Сигізмунд І Старий писав, що московитів було 80 тисяч.
Перші невеликі зіткнення між військами К. Острозького з передовими ворожими загонами відбулась наприкінці серпня на переправах через річки Березину, Бобр і Друть. Зазнавши втрат, москалі відступили. У ніч з 7-го на 8 вересня військо Великого князівства Литовського через наплавні мости переправилося на лівий берег Дніпра навпроти м. Орші. На світанку вороги почали атакувати Острозького, намагаючись відрізати його загони від річки й захопити мости. Але їхні атаки були відбиті. За словами істориків, К. Острозький, очолюючи контратаки русько-литовської кінноти, відважно бився, як простий вояк. Уміло використовуючи неузгодженості в діях московських воєвод, він нападав на них порізно, а ті, за словами літописця, «із заздрості видавали один одного».
Опівдні за вказівкою К. Острозького руські й литовські вершники вдалися до хитрощів. Імітуючи відступ, вони заманили московську кінноту під залпи своїх гармат. Після цього із засідки, що була у прибережному лісі, ворогів атакував резервний загін. Побачивши, що настає вирішальний момент битви, К. Острозький посилив натиск і, примусивши важку московську кінноту до відступу, загнав її на багнистий берег річки Кропивни, де вона позбулася маневреності. Загрузлі в болоті коні втратили рухливість. Там, між Оршею та Дубровною майже вся ворожа кіннота була знищена. Загін польських гусарів довершив розгром московської армії, хоча гонитва за рештками недобитків, що панічно тікали до Смоленська, тривала аж до ночі. Отже, здобувши 8 вересня 1514 р. велику спільну звитягу над московським агресором, збройні сили східноєвропейських народів надовго приборкали його загарбницькі наміри!
Адже в разі перемоги московітів, вони захопили б не тільки Смоленськ, але й величезні території ВКЛ. Після цього, за прикладом Батия, московсько-татарські правителі організували б «визвольний похід» у Західну Європу, де їхні орди спустошили б десятки країн. Страшно уявити, але наслідки агресії московських варварів стали б для багатьох народів не менш жахливими і катастрофічними, ніж одночасні епідемії чуми й холери. Передовій цивілізації, що стрімко розвивалася, загрожувало «звільнення» від європейців і європейськості. Її поступальний рух був би надовго загальмований. Європа була б відкинута на багато десятиріч назад.
Отож К. Острозький, розгромивши московітів, оборонив від навали диких загарбників не тільки ВКЛ. Він захистив від темних вандалів, руйнівників і людоловів Європу саме тоді, коли над нею сходила зоря Просвітництва!
Великого гетьмана К. Острозького, як звитяжця і тріумфатора, з великими почестями зустрічали у Вільнюсі й Варшаві. Перемога під Оршею прославила князя на всю Європу. Його подвигом захоплювалися монархи і дипломати у всіх столицях. Часописи, видані латинською та німецькою мовами, повідомляючи про переможну битву, порівнювали К. Острозького з видатними полководцями давніх Греції та Риму. У київському літописі коротко написано:
“Того ж року бій був Костянтина Івановича Острозького з Москвою під Оршею, за Дніпром на Кропивні річці. І побив князь Москву”.
Що нам ще відомо про князя Костянтина Острозького? Народився він 1460 р. в Острозі на Волині, в родині князя Івана Васильовича, який був учасником багатьох боїв проти татар і москалів. Розпочавши військову кар’єру ще в молодості, Костянтин брав участь в успішних кампаніях ВКЛ проти татар та Московії. Як полководець, він переміг у 33 битвах, програв у двох. Завдяки розуму, кмітливості, стратегічному таланту й особистій відвазі став одним із найвидатніших полководців XVI ст. Його неприязне ставлення до Московії посилювалося також і тим, що добре знав її «зсередини». Потрапивши під час одного з походів у полон, провів у московській неволі декілька років. Завдяки кмітливості втік. Повернувшись додому, ще з більшим завзяттям, навіть з ризиком для життя, продовжував боротьбу проти агресивного східного сусіда.
К. Острозький мав добру освіту, знав іноземні мови, за світоглядом і культурою був справжнім європейцем. Великий князь Литовський цінував його великі знання, мудрість і досвід, тому призначав на дуже відповідальні державні посади. Зокрема, К. Острозький був старостою брацлавським (1497—1500 рр), вінницьким (1507—1516 рр.) звенигородським (1518—1530 рр.), маршалком Волинської землі (1507—1522 рр), каштеляном віленським (1511—1522 рр.), воєводою тоцьким (1522—1530 рр.), великим гетьманом Литовським (1497—1500 рр. і 1507—1530 рр.).
Серед числа найбільших військових заслуг К.Острозького перед ВКЛ та Україною варто назвати ще й такі його звитяги. Перемігши 10 серпня 1497 р. біля Очакова орду хана Мехмет-Ґірея, він першим отримав посаду Великого гетьмана Литовського. 28 квітня 1512 р. під Вишневцем його загони розбили кримських татар. 2 липня 1524 р. князь розгромив турків під Теребовлею. 1527 р., розбивши разом з польним гетьманом Ю. Радзивіллом татар під Ольшаницею, що неподалік Канева, визволив з полону понад 40 тис. бранців. Сім тисяч ворогів потрапили в полон. К.Острозький добре знав татарські звичаї, тому застосовував проти них особливу, майже завжди успішну тактику ведення бою.
Як християнин, князь домігся обмеження впливу світської влади на церковне життя і скасування заборон на будівництво нових православних храмів. Був ініціатором спорудження Богоявленського собору в Острозі і заснування монастиря в селі Дермань. На честь своїх перемог будував храми також в багатьох інших місцях, навіть у Вільні- столиці ВКЛ. 2 липня 1511 р. на сеймі в Бересті отримав підтверджений королем привілей для Православної церкви, за яким вона мала власне судівництво.
Ставши одним із найбільших землевласників ВКЛ (на території його володінь, які називали «країною князя Острозького», було 100 міст, 40 замків, 1300 сіл), не витрачав марно своїх багатств. Як це нерідко робили деякі інші магнати. Був православним, користувався україно-руською мовою. Започаткував перетворення Острога на осередок української освіти й культури. Багато земель, міст, сіл і замків він отримав від великого князя Литовського за ратні подвиги, за мужність і численні перемоги над ворогами. Зокрема, після розгрому москалів біля Орші отримав замок у Дорогобужі.
Як можновладець, хоробрий воїн і християнин, князь Острозький був людиною честі й високої моралі. Не хизувався багатством і славою. На відміну від більшості сучасників, зневажав розкоші й розваги. Проводив дні свого життя у ратних справах, державотворчій праці, був благодійником, дбав про розвиток освіти. Очевидно, думав і дбав про майбутнє, прагнучі залишити нащадкам про себе добру пам’ять.
1514 р. на честь перемоги під Оршею збудував у Вільнюсі замість дерев’яної муровану церкву Св. Трійці, а також спорудив церкву Успіння Св. Миколая. В 1521 р. збудував нову замкову церкву в Острозі.
К. Острозький став найбільшим жертводавцем, благодійником, навіть просвітителем у всьому ВКЛ. Тому про нього було написано:
“Для немічних притулки, для дітей школи, для людей рицарських в Академії Марсовій списи з шаблями залишив”.
Власним коштом князь розбудував низку міст, зокрема Дубне і Звягель, спорудив Острозький і Дубенський замки, в Межиріцькому монастирі звів муровану Троїцьку церкву. 1498 р. з ініціативи К. Острозького Литовський князь Олександр видав грамоту про надання селищу Дубному статусу міста. А 1507 р. завдяки К. Острозькому м. Дубно отримало магдебурзьке право.1510 р. на місці незначного поселення Полонного споруджено фортецю.
К. Острозький виростив і виховав сина Василя (згодом до отриманого при хрещені імені Василь той додав собі ще й ім’я – Костянтин), який гідно продовжував патріотичну батькову діяльність. Василь-Костянтин став активним спонсором української писемності, науки й культури. Заснувавши в Острозі академію і друкарню, перетворив місто в інтелектуальний центр України.
Помер Костянтин Острозький 11 вересня 1530 р. й похований в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. 2 листопада 1941 р. внаслідок підриву собору терористичною групою НКВД (восени 1941 р. вона також підірвала десятки будинків на Хрещатику) надгробок на могилі князя був знищений. Під час руйнування історичних пам’яток у Києві та інших містах України, підриву у 2000 р. разом з мешканцями багатоповерхівок у самій РФ, обстрілу будинків, шкіл і лікарень на Донбасі в 2014-2020 рр. ніколи не здригалася кривава рука московських вандалів, терористів та отруювачів.
11 липня 2008 р. К Острозький був канонізований УПЦ КП. 2014 р. на честь 500-річчя звитяги біля Орші Нацбанк України викарбував ювілейну монету. 2017 р. іменем Великого Гетьмана Костянтина Острозького названо військовий підрозділ –Литовсько-Польсько-Українську бригаду.
Морально-гідне, християнське життя, багаторічна енергійна, багатогранна і високоефективна державницька діяльність К. Острозького переконливо підтверджують незаперечну істину: роль особистості в історії була, є і завжди буде значущою і визначальною. Адже якби в той період (а також у всі пізніші часи) Україна мала хоча б десяток діячів масштабу князів Острозьких, історична доля нашого народу впродовж останніх століть не була б украй безпросвітною, не містила б великої кількості трагічних сторінок.
Отож спитаймо належних до панівного класу осіб, що впливають на формування й реалізацію української політики (олігархи, президент, найвищі можновладці, багаторічні партійні лідери й нардепи): чому не беруть прикладу з діянь Костянтина й Василя Острозьких. Чому невмирущі досягнення видатних діячів минулого не стали для нинішньої «еліти» взірцем високої доброчесності й діяльного патріотизму, не послужили могутнім поштовхом до власної високо результативної державницької діяльності.
Через накинутий ворогом огидний комплекс малоросійства, який упродовж століть важким каменем пригнічує українство, перешкоджаючи формуванню національної еліти й тягне Україну на дно, нинішні можновладці демонструють цілковиту відсутність державотворчої енергії, лідерських якостей, мудрості, стратегічної ініціативи й відваги. Виявляють боягузтво, млявість і зрадницьку нерішучість при розв’язанні проблем державної ваги. Зате розвивають потужну, реактивну силу, ентузіазм, розв’язуючи у «турборежимі» особисті шкурні питання.
Жоден із сучасних «видатних діячів», поставши перед запропонованим Т. Шевченком морально-духовним вибором: ким бути в цьому світі, в тому числі й на високій посаді– козаком чи свинопасом– не зробив рішучого вибору на користь козацтва. Через особисту примітивність та егоїзм, вузький світогляд і недостатню освіченість, хижість і загребущість, вороже чи байдуже ставлення до українських національних цінностей. Тому й Україною керують ці особи по-свинопаськи, по-свинськи. А не по-козацькому.
Український народ– як єдине джерело влади в державі й активний суб’єкт політичної діяльності–має невід’ємне право й обов’язок аналізувати здобутки, помилки й недоробки керманичів усіх рівнів, давати оцінки діяльності всіх гілок та органів влади, численних ланок держапарату.
Отож для об’єктивної оцінки діяльності «наших достойників» порахуймо: скільки битв вони виграли, які перемоги здобули для України, (політичні, економічні, дипломатичні, воєнні тощо), скількох небезпечних ворогів подолали (всеосяжна корупція, непрофесіоналізм і незаконне збагачення чиновників, бідність, моральна деградація, алкоголізм, рівень зарплат, пенсій і тривалості життя українців).
Через притаманне їм свинопаство і свинність особи, яких ми нібито обираємо на високі посади, впродовж 30-ти років, всупереч програмам і присягам, нічого доброго для народу не зробили. Вони, за словами Т. Шевченка, державу не мурують а руйнують. Злодійською, відверто антиукраїнською діяльністю формують у народу зневажливе ставлення до політики як важливого виду суспільної діяльності й ненависть до влади, всіх її гілок та органів. Руйнуючи такими діями -на догоду й радість ворогові – довіру до нашої Держави.
Зрадою, брехнею, звірячою загребущістю, клановістю, некомпетентністю і безвідповідальністю можновладці дощенту зруйнували віру українців в передвиборні обіцянки політиків, у програми їхніх партій, в порядність влади, в дієвість законів і Конституції. А загалом– у доброчесність і професіоналізм влади у її бажання і спроможність навести лад і встановити справедливість в Україні.
Навмисне або через тупоумство, заганяючи народ у безвихідь, сучасні антиподи князів Острозьких, усі ці «славних прадідів великих правнуки погані» позбавляють українців надій на утвердження миру, правди, справедливості, законності й безпеки на рідній землі, у своїй державі.
Отож, всі, хто плекає в собі невмирущий шевченківський і нездоланний козацький дух, зобов’язані згуртуватися навколо найголовніших національних святинь. Щоб врятувати Батьківщину, українці зобов’язані, відкинувши геть прогнилих політичних банкрутів, енергійно виховувати новітніх Острозьких, Хмельницьких і Мазеп.
Тільки прогнавши від корита млявих і боягузливих свинопасів, приведемо, нарешті, до влади сильних розумом і могутніх духом відважних козаків! Тоді, нарешті, з’являться в українській політиці давно очікувані Вашинґтони «з новим і праведним законом»!
Анатолій Ковальчук,
учасник боротьби за незалежність України у XX ст.
Останні коментарі