26 квітня 1986 року сталася одна з найбільших техногенних катастроф — вибух на Чорнобильській АЕС. Не меншою трагедією стало те, як на це відреагувала радянська влада. Система, побудована на контролі та страху, приховала правду.
1 травня 1986 року в Києві провели масову демонстрацію вже після аварії. Людей вивели на вулиці, хоча рівень радіації був підвищений, а влада знала про небезпеку. Це був момент, коли життя людей поставили нижче за «картинку нормальності».
У перші дні після вибуху мільйони людей продовжували жити звичайним життям. Діти були на вулицях, працювали школи і транспорт. Багато хто отримував опромінення, не знаючи про це.
Евакуацію Прип’яті почали лише через близько 36 годин, 27 квітня. Людям сказали, що це тимчасово, але вони більше не повернулися. Інші населені пункти евакуювали із запізненням, частина людей залишалася в заражених зонах ще довго.
У перші тижні загинула 31 людина від гострої променевої хвороби, серед них пожежники і працівники станції: Володимир ПРАВИК, Віктор КІБЕНОК, Василь ІГНАТЕНКО. Валерій ЛЕГАСОВ — науковець, який організував перші рішення щодо ізоляції реактора і пізніше відкрито говорив про масштаби катастрофи.
Загалом через зону ліквідації пройшли понад 600 000 людей, багато з яких отримали серйозні дози опромінення. Вони розчищали територію, будували «саркофаг», працювали в умовах високої радіації. Кількість жертв оцінюється від кількох тисяч до десятків тисяч.
Офіційно заявляли про контроль ситуації, але реальність приховували. Люди вже отримували смертельні дози радіації.
Чорнобиль показав, що замовчування і пріоритет політики над життям перетворюють катастрофу на довгу людську трагедію.
Люди залишили домівки, речі, спогади — з думкою, що це тимчасово. Але «тимчасово» триває вже чотири десятиліття.
Нове покоління має пам’ятати і знати історію, щоб не повторювати її знову. Шана і подяка ліквідаторам!
Анжеліка КАРАПЕТЯН
Karapetian_media
