СЕРГІЙ КОЛЕБОШИН: МОЯ ТОЧКА ЗОРУ І ПОЗИЦІЯ

Кількість переглядів 477

Вважаю за необхідне особисто прокоментувати дискусію останніх днів навколо Мінських угод. Дискусію, яка не закінчена і не закінчиться доки Україна не переможе і в країні не запанує мир.

Спочатку мої аксіоми, те з чого я виходжу при формуванні позиції.

• А. В нас НЕ внутрішній конфлікт. В нас гібридна війна.
• Б. РФ – країна-агресор, яка підступно скористалась ситуацією в країні (багато в чому підготувавши її), анексувала Крим та де-факто керує всіма процесами в так званих ДНР, ЛНР.
• В. Чи винна тільки РФ в тому, що сталося? Звісно ні, інакше в нас не було «навіки легітимного» у вигнанні. Величезна доля провини є і на тодішній українській владі.
• Г. Перемога для мене – це мирне повернення територій (всіх) та довгий і складний, але результативний процес адекватного порозуміння всередині країни. Одним з найважливіших факторів якої (перемоги), безумовно, є сильна та потужна армія.

Від аксіом до думок.

Як досягти миру? В мене (особисто в мене) точної відповіді немає (було б дивно, якби була і я мовчав, хоча в нас в політикумі багато тих, хто монополізує за собою «єдино вірну точку зору на те, як досягти примирення»). Але я точно розумію, що мета не може бути досягнена, якщо забувати про комунікацію.

І не тільки з мешканцями тимчасово окупованих територій (формат якої і є камінням зіткнення). Треба комунікувати із різними політичними силами в середині України. В тому числі, із різними парламентськими фракціями – як фракцією монобільшості, так із іншими. Із громадянським суспільством.

І бути свідомими того факту, що цей діалог простим точно не буде.

Чи в достатній мірі відбулася така комунікація? Вочевидь, ні. Інакше не було б приводу для дискусій останніх днів.

Ще раз. Необхідно прозоро та заздалегідь доносити базові позиції чи принаймні прогнозувати наслідки.

Я розумію те, що досягнення миру та перемоги це «ювелірна» складна робота, яка іноді потребує тиші. Але після підписання документів краще (на мій погляд) брати ініціативу на себе і спілкуватись із людьми. І чути їх. Інакше цю ініціативу перехоплюють ті, хто із шокуючим мене цинізмом в прямому ефірі заявляють «а підписати не означає виконувати» (я про вчорашній ефір в Шустера та фразу шановної колежанки з однієї з фракцій).

Тепер про лист-пост, який опублікували в себе на ФБ багато моїх колег. І про те, чому цей пост не опублікував я, хоча зазначав, що із багатьма тезами згоден.

Не опублікував, тому що мені не потрібні посередники в донесенні моєї точки зору. І, оскільки ця моя точка зору цікавить багатьох (а запитань в приваті та в інших публікаціях до мене багато), я її публікую.

Я є гарячим антагоністом концепта «публічних листів із підписами». Ще з дитинства, коли вперше прочитав про історію із Нобелівською премією Пастернака та фразою з подібного листа: «Я Пастернака не читал, но гневно осуждаю».

Ще раз: в мене суттєві претензії до форми донесення. Яка є, певною мірою, недовірою/неповагою до політичної сили, частину якої колеги уособлюють. Але ніяким чином не до змісту (чи, скажемо так, до найбільш вагомої його частини).

І в мене немає сумнівів в тому, що всі учасники дискусії останніх днів бажають миру. І Президент із командою. І всі депутати від різних політичних сил. І, найголовніше, – все наше суспільство.

Просто давайте спілкуватись. Чути один одного. І хоча б трохи довіряти. Розумію, скільки іронічних посмішок з’явиться в тих, хто читає ці слова. Тим не менш, щиро впевнений, що без довіри і поваги не буде справжнього результату.

P.S. Позицію виклав майже вичерпно. Коменти закривати звісно не буду. Читати і сприймати буду все крім переходу на особистості (такі коменти будуть зникати).

Народний депутат України Сергій Колебошин

Ще матеріали по темі:

ПІДПИСАНІ ДОМОВЛЕНОСТІ ПРО СТВОРЕННЯ ОРГАНУ, ЯКИМ ФІКСУЄТЬСЯ СУБ’ЄКТНІСТЬ ОРДЛО