КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ ВИЗНАЄ ІСНУВАННЯ БОГА І ЙОГО ЗВЕРХНІСТЬ НАД УСІМА ЛЮДЬМИ

Кількість переглядів 3324

Україна – одна з небагатьох держав, Конституція якої визнає існування Бога і Його зверхність над усіма людьми, в тому числі й над правителями. Верховна Рада України, ухвалюючи Основний Закон, зазначила в його преамбулі, що діє «усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями». Сподіваємося, ця надважлива політико-правова норма буде назавжди збережена в Конституції. Ніхто й ніколи не наважиться вилучити її з тексту Основного Закону нашої держави. Політиканів, що спробують замахнутися на наші святині, український народ затаврує як антихристів. І суворо покарає як державних злочинців, найлютіших ворогів Бога й України.

З цього важливого положення преамбули логічно випливає: Конституція України, норми якої є нормами прямої дії, передбачає постійну відповідальність перед Богом не тільки Верховної Ради – єдиного законодавчого і найвищого представницького органу держави. Але й інших гілок державної влади – виконавчої і судової. Адже вони формуються за безпосередньої участі парламенту. Сказане стосується всієї системи органів державної влади, всіх ланок державного апарату, їхніх очільників і посадовців (міністрів, суддів. прокурорів, правоохоронців, голів адміністрацій, майбутніх префектів тощо) та органів місцевого самоврядування.

А також президента, оскільки він, складаючи під час інавгурації присягу на вірність Україні, кладе правицю на дві надважливі книги – Конституцію та Євангелію. Отже, ознайомлений із змістом обох цих документів, поділяє закладені в них правові норми і моральні цінності. Крім того, глава держави наділений правом законодавчої ініціативи, він підписує і бере до виконання ухвалені парламентом закони. Президент та інші керівники держави регулярно демонструють власну побожність, беручи разом з родинами участь в урочистих богослужіннях у Володимирському кафедральному соборі, де моляться за Україну, за мир, добро і щастя для нашого народу.

Логічний висновок такий: всі посадовці зобов’язані жити і завжди діяти відповідно до Конституції, законів та інших нормативно-правових актів, ухвалених на її виконання. Чиновники всіх рівнів мають бути для громадян прикладом моральності, чесності, законослухняності, сумлінного виконання своїх повноважень. І завжди пам’ятати про величезну особисту відповідальність – перед Богом та українським народом.

Відповідальність за вчинки, дії або бездіяльність і слова (вона може бути юридичною і моральною) завжди усвідомлюємо перед тими, від кого залежні, кому підпорядковані, чия довіра для нас дорога, хто є для нас високим авторитетом. А також перед тими, хто має над нами суверенну владу, санкціоноване законом право накладати стягнення, судити й карати за помилки, навмисні чи необережні суспільно-небезпечні діяння. Особливо, якщо наші дії порушують установлений законодавцем правовий порядок і призводять до тяжких наслідків.

Зі сказаного випливає: Бог, якого згадує Конституція України, є Богом Біблії. Християнство визнає Бога як вічну, досконалу і всемогутню Особистість, Творця всесвіту, небесного Батька (Отця) всіх людей, а також як найвищого Законодавця й неупередженого Суддю, перед справедливим судом якого всі ми постанемо. Відповідальність перед Богом – єдина. Вона не поділяється на види. Тому тільки Бог—всевладний, справедливий, непідкупний, але довготерпеливий і милосердний, безмежно люблячи людей, (як своє найдосконаліше творіння, призначене для вічного життя), встановлює міру вини й відповідальності для всіх, хто не розкаявся у своїх гріхах. Знаючи всі обставини земного життя кожного, Він виносить остаточний вердикт щодо подальшої долі людини у потойбіччі. Його справедливе рішення не підлягає ні оскарженню, ні пом’якшенню.

Слово «Бог» у Конституції України написане з великої букви і стоїть на першому місці в ряду інших важливих понять, слів-дефініцій. Другим після слова «Бог» іде слово «совість». Цей факт свідчить про визнання авторами Основного Закону тієї істини, що совість як моральна категорія є виявом Божественної природи людини. Адже люди створені за «образом і подобою Божою». Звісно, в моральному плані. Діяти по совісті, по правді – означає діяти по Божому. Адже з-поміж усіх земних істот тільки люди наділені досконалим розумом, совістю і свободою волі. На цій підставі ми спроможні відрізняти добро від зла й завжди усвідомлено робити правильний моральний вибір. Як зазначив відомий мислитель й філософ Е. Кант, найголовнішим доказом існування Бога є дві речі: закон моралі в душі людини і зоряне небо над її головою.

Україна – держава світська й демократична. Наша Конституція не закріплює єдиної, обов’язкової для всіх ідеології чи віри. Стаття 35 Основного Закону проголошує право людини на свободу світогляду і віросповідання, а також гарантує право кожному безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Про право атеїстичної діяльності в Конституції не сказано нічого. На щастя, назавжди минули сумнозвісні часи, коли в Україні, окупованій тоталітарною Московією, проводилася політика державного атеїзму. Підвладні безбожному Кремлеві репресивні органи втручалися в діяльність церков, намагалися тримати під жорстким контролем усі релігійні громади. Для цього силкувалися шляхом залякування, шантажу й вербування підпорядкувати собі їхніх лідерів та активістів. Нестійкі у вірі, слабохарактерні особи, ставши агентами каґебістів, з дітей Божих перетворювалися на слуг сатани.

Часто тих непокірних, хто не йшов на співпрацю з «органами», влада за брехливими звинуваченнями запроторювала до концтаборів або до психлікарень. Час від часу з ініціативи біснуватих компартійних вождів політика державного атеїзму набувала агресивного, войовничого характеру. Її результатом ставало посилення гонінь проти всіх віруючих, закриття чи навіть руйнування храмів і молитовних будинків.

Згідно з таємними інструкціями, в СРСР віруючим громадянам, а також усім некомуністам і некомсомольцям, було закрито доступ до професій, які вважалися ідеологічними. Їх не приймали навчатися на деякі факультети університетів, зокрема, на юридичний. Навіть попри високу кваліфікацію, християн не допускали на керівні й відповідальні посади в органах влади, в закладах освіти й культури тощо. Селекція громадян за світоглядними та ідеологічними ознаками — ганебна сторінка політичної практики комуністичного режиму. Завжди пам’ятаймо це!

Богоборча діяльність комуністичної влади заподіяла суспільству величезну шкоду. Відкидаючи мораль біблійну, «радянські люди» не засвоювали жодної іншої. Навіть члени компартії, глузували з комуністичних байок про «світле майбутнє», до якого СРСР наближається, навіть біжить «семимильними кроками». Виростало покоління, принципом поведінки якого стало гасло: «Якщо Бога і гріха нема, тоді все дозволене!». В пошані таких осіб були жорстокість, груба сила і неправда. Через моральний занепад, слова «духовність», «порядність», «обов’язок», «совість» і «честь» стали сприйматися як застарілі. Порядних людей, які дотримувалися біблійних принципів, називали старомодними, несучасними. Стрімко зростав рівень злочинності (грабіжництво, злодійство, хабарництво), алкоголізму й наркоманії. Тюремні закони поширилися в суспільстві, особливо в молодіжному середовищі, й перекинулися навіть на армію — т.з. «дідівщина».

Занепадала економіка, зростала інфляція. Відчувався дефіцит промислових товарів і навіть продовольства. Продуктивність праці була низькою, а якість виробленої продукції-незадовільною. Комуністичний СРСР, проґавивши технологічну революцію, що відбулася в багатьох країнах «загниваючого капіталізму», поступово перетворювався на сировинний придаток Заходу. Величезні кошти, отримувані від продажу нафти і газу, витрачалися на армію і ВПК, що виготовляв зброю масового враження. У разі її застосування вся людська цивілізація, а можливо, й життя на Землі могли бути багаторазово знищені. За таких екстремальних обставин спроби комуністів пояснити тектонічні зміни у світі й визначити людську ідентичність на засадах доктрини класової ворожнечі виявилися небезпечною псевдонаукою. Тому закономірно зазнали краху. Вся сукупність негативних явищ – політичних, економічних, соціальних, ідеологічних, духовно-культурних – прискорила падіння антибожого тоталітарного режиму і розвал Московської імперії зла.

Але, на жаль, не справдилися надії людства на ядерне роззброєння, стабільний мир і порозуміння між народами після остаточної ліквідації СРСР. Бо ще збереглася Російська Федерація – його ідеологічний правонаступник і продовжувач агресивного зовнішньополітичного курсу.

В сусідній державі, що веде проти України загарбницьку війну, формально проголошена свобода віросповідання. Але серед усіх дозволених владою релігійних організацій на першому, почесному місці перебуває РПЦ-МП, яка є не самоврядною, а фактично державною структурою, цілком залежною від Кремля і його спецслужб. Вона в усьому підтримує антихристиянську, антигуманну, агресивну політику нинішнього кагебістсько-ефесбешного режиму, благословляючи його на скоєння наймерзенніших злочинів проти людяності і проти Бога. Всередині країни і за кордоном.

Так було завжди. Історія московської держави і церкви містить багато ганебних сторінок, про які їхній народ не знає, а можновладці воліють не згадувати. Відомо, що в час, коли Київ уже був столицею великої і могутньої християнської держави Русь, що об’єднувала декілька слов’янських племен (вони проживали на території сучасної України), на місці нинішньої Москви, серед глухих лісів і боліт існував маленький хутір. На території сучасної Московщини мешкали напівдикі, нецивілізовані угро-фінські племена (мовою племені меря слово «москва» означає гнила вода або болото). Вони були язичниками-обожнювали сили і явища природи. Поклонялися і приносили людські жертви дерев’яним ідолам. Під час диявольських обрядів практикували людожерство. Деякі дикунські звичаї, зокрема «снохачєство» збереглися в них до нашого часу.

Показовими є багато фактів з церковного життя Московщини. Хрещення тамтешнього люду відбулося майже через 200 років після того, як давні предки українців стали християнами, а в Києві, що був духовним центром християнства у Східній Європі, вже стояли прекрасні церкви і кам’яні золотоверхі собори, зокрема — Софійський і Михайлівський. Парафії північних територій нашої давньої держави (отже й сучасної Московщини) підпорядковувалися Київському митрополитові. Лише через декілька століть Москва здобула митрополію і стала, як і Київ, підлягати Константинопольському патріархові. Проте з часом московські царі захотіли мати свою церкву, залежну від них особисто, а не від Константинополя. Шляхом шахрайських оборудок і насильницьких дій вони неканонічним способом створили московський патріархат, якого тривалий час не визнавали ні Константинополь, ні інші православні церкви.

Українська церква – навіть після визнання через багато років Константинополем московського патріарха – ще майже століття не мала з Москвою нічого спільного. Проте, якою була тоді наша церква свідчать документи. Одним із них є дорожні записи Павла Алеппського – сирійця, який побував у козацькій Україні відразу після визвольної війни 1648-1654 років. За його словами, всі українці, навіть жінки і діти старшого віку були письменними, знали порядок церковної служби, щонеділі й у свята ходили до храму зі своїми молитовниками. Священники були добре освіченими, дбали про моральність і грамотність парафіян. Такої позитивної церковної практики автор записів ніколи не бачив у Московії. Зате бачив там багато всього огидного.

Використовуючи брехню, насильство і підкупи, Москва 1686 року приєднала до себе Київську митрополію. Все те позитивне, що фіксує в культурі й поведінці українців-мешканців козацької держави середини XVII століття спостережливий іноземець, за декілька десятирічь було нівельоване московським впливом. Після цього на довгі 230 років Україна опинилася під подвійним чужинським ярмом — політичним і релігійним. Через це рівень освіченості й моральності народу катастрофічно впав.

Скажений, за словами Т. Шевченка, цар Петро І з метою посилити деспотичну владу скасував посаду патріарха взагалі, поставивши на чалі РПЦ цивільного чиновника, обер-прокурора. Московська церква стала цілковито підпорядкованою державі, а духовна влада – світській. Лише після падіння 1917 року монархічного режиму і проголошення Росії республікою в РПЦ була відновлена патріархія.

З історичних документів і творів художньої літератури знаємо про діяльність РПЦ в Україні. Вона завжди була вірною прислужницею антиукраїнської влади, тому чужою нашому народові. Сприяла окупаційній адміністрації в денаціоналізації, духовному поневоленні і матеріальному пограбуванні українців. Більшість священників ніколи не були для парафіян взірцем високої моралі і християнських чеснот, передусім любові до ближнього. Народ недолюблював і навіть висміював місцевих «батюшок» за неуцтво, загребущість та аморальність.

Проголошення в березні 1917 року Центральної Ради дало потужний поштовх національно-політичному і культурно-духовному, в тому числі й церковному відродженню українства. Тоді ж було створено Українську автокефальну (самоврядну) православну церкву, обрано її митрополита. УАПЦ заявила про повернення до того правового статусу, який мала наша церква до 1686 року, тобто до часу знищення її московським царизмом.

Багато священників і парафій РПЦ завдяки роз’яснювальній роботі свідомих українців, передусім інтелігенції, добровільно перейшли до УАПЦ. Через те, що ця церква підтримувала національно-визвольну боротьбу нашого народу за власну самостійну державу, більшовики називали її петлюрівською і націоналістичною. Згодом за вказівкою Москви УАПЦ була ліквідована, а її митрополит, ієрархи і майже всі священнослужителі — репресовані: розстріляні або замучені в концтаборах. Упродовж декількох років було знищено майже дві тисячі священників.

Наш патріотичний і людський обов’язок – ґрунтовно дослідити трагічні події 1920-30-х років, пов’язані із репресіями московських окупантів проти УАПЦ і винищенням цими мерзенними слугами темряви, ворогами Добра і Правди освічених, високодуховних, Бого й українолюбних її діячів. Ми зобов’язані віднайти й донести до сучасників якнайбільше інформації про всіх подвижників боротьби за духовне відродження рідного народу. У кожному населеному пункті, де діяли парафії УАПЦ, за участю влади і громади потрібно встановити пам’ятні знаки на честь їхніх творців і провідників.

Не набагато кращою виявилася доля РПЦ. Більшовики пограбували її коштовності, позакривали і зруйнували чимало храмів. За прямою вказівкою Леніна були замучені і розстріляні тисячі священників. Проте ієрархів не винищили поголовно. Багатьох хоч і репресували, але не повбивали, а, запроторивши до таборів, зберегли життя. Тримали їх там ніби до слушного часу. Мовляв, може ще знадобляться. Такий час настав під час радянсько-німецької війни.

Зазнавши страшенних поразок від вермахту, Кремль усвідомив: ленінізм-сталінізм – чужий суспільству. Ідеологія класової боротьби і побудови «світлого майбутнього» неспроможна консолідувати людей до жертовної боротьби проти ворога. Тому було вирішено тимчасово «поступитися принципами» й надати деякі права віруючим, передусім православним. Для цього в Москві був скликаний собор РПЦ, на який літаками позвозили з концтаборів уцілілих її ієрархів. У Кремлі, перелякані і поступливі, вони за вказівкою головоріза і садиста Берії «обрали» собі патріарха. Той відразу закликав вірних до непримиренної боротьби проти німців, пообіцявши прощення гріхів усім, хто поляже в боях. Його звернення для солдатів на передовій мали більшу вагу, ніж базікання і маячня комуністичних комісарів.

Відповідно до Конституції церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. Але, термін «відокремлена» зовсім не означає – відгороджена високим парканом чи колючим дротом. Крім того, ні в Основному Законі, ні в жодному іншому документі не зазначено, що церква відокремлена від суспільства. Адже віруючі люди становлять значну, далеко не найгіршу його частину. Насправді це означає тільки одне: віра людини в Бога — її особиста, навіть приватна справа.

На сьогодні в Україні діють десятки церков і релігійних організацій. Крім християн (православних, католиків, греко-католиків, членів багатьох протестантських конфесій), у нашій державі проживають і вільно користуються всіма конституційними правами мусульмани (зокрема – кримські татари), юдеї, прихильники рунвіри тощо.

Нормальною є ситуація, коли релігійні центри всіх церков і громад, що функціонують в Україні, також розташовані на території нашої держави. А не в чужих країнах. Передусім ідеться про УПЦ-МП, керівний центр якої міститься в сусідній Московії. А сама ця релігійна структура визнає своїм духовним зверхником патріарха РПЦ, найближчого друга й порадника президента РФ – агресивної держави, яка є першим, найбільшим і найлютішим у світі ворогом України. Адже сам Путін — як каґебіст, сатаніст і запеклий послідовник біснуватого Гітлера – і вся кремлівська кліка ставляться надзвичайно вороже до нашої Батьківщини, не визнають українців окремим народом, нашого права мати власну суверенну державу і незалежну православну церкву.

Грубо порушивши міжнародні угоди і взяті на себе зобов’язання, Кремль підло вчинив акт агресії проти суверенної України, анексував Крим, окупував частину Донецької і Луганської областей, створивши на Донбасі маріонеткові, ніким не визнані «народні» псевдореспубліки. Військові підрозділи Московії разом із тамтешніми незаконними збройними формуваннями шостий рік ведуть неоголошену війну проти України. Жертвами московського агресора і донбаських бандитів стали десятки тисяч убитих і поранених, більшість із них православні християни. Військові дії призвели до великих руйнувань населених пунктів, знищення житлових будинків. Вони перетворили сотні тисяч людей на біженців, які втратили все нажите майно.

Однією з цілей агресивної політики Московії є політичне й економічне ослаблення України, матеріальне зубожіння і психологічне виснаження нашого народу. Ворог сподівається, що сукупність усіх негативних чинників породить в українців зневіру й розчарування у своїй державі й політиках, призведе до керованого хаосу, соціальних потрясінь, нових «майданів», масової еміграції молодого покоління. Зрештою, до знелюднення нашої національної території. Після чого її можна буде окупувати – легко й без опору.

Фактично одержавлена в Московії РПЦ відкрито й беззастережно підтримує сатанинську, загарбницьку політику кремлівської кліки. Як не дивно, але промосковську (отже антиукраїнську, антидержавну й антинародну) лінію проводить філіал РПЦ в Україні. Попри очевидні, визнані й осуджені світом тяжкі злочини Кремля на Донбасі і в Криму, керівники УПЦ-МП заперечують факт московської агресії проти України. Ніколи й нічим – ні матеріально, ні духовно – не допомагають героїчним захисникам нашої Вітчизни й оборонцям рідної землі, відмовляються вшановувати пам’ять вірних синів і дочок українського народу, загиблих у війні за волю Батьківщини. Хоча серед полеглих чимало християн, вірних УПЦ-МП. Чи не свідчить це про те, що в нас і в керівників цієї церкви – різні земні батьківщини (наша – це прекрасна й улюблена Україна, їхня–десь там далеко на сході, за хутором Михайлівським)?

Звісно, серед священників УПЦ-МП є патріотичні люди, але вони не наважуються порушити циркуляри церковного проводу. Й між Україною та Московією вибрати нарешті Україну. Чому? Дуже бояться втратити парафії і сите, безтурботне, спокійне існування. Адже відомо: УПЦ-МП отримує великі фінансові вливання від промосковських олігархів, декотрі з них навіть засідають у Верховної Раді. Отже, верескливий, гучний регіт лукавого і дзенькіт тридцяти срібляників у глибоких кишенях заглушує тихий голос сумління у серцях таких душпастирів. Матеріальні інтереси домінують у поведінці багатьох бездуховних осіб. На жаль, вони не усвідомлюють, що, як і їхні грішні парафіяни, постануть перед Божим судом, але не знайдуть виправдання в очах Всевишнього.

З початком збройної агресії московського ворога проти України суспільство охопила патріотична хвиля. Всі ми, гостро відчувши праведний гнів та усвідомивши особисту відповідальність за долю і волю Батьківщини, почали добровільно надавати матеріальну й фінансову допомогу нашим захисникам та оборонцям рідної землі. Ніхто не хотів, щоб лютий кремлівський ворог, реалізувавши свої сатанинські плани, окупував святу українську землю. Ми піднялися, щоб не допустити поширення по всій Україні того жахіття, що коїться на Донбасі.

Патріоти також дбали про поранених у боях, провідуючи їх у шпиталях, не забували про родини загиблих. Значну допомогу надавали нашим воїнам місцеві громади багатьох церковних конфесій – великих і малих. Вони возили в зону АТО продовольство, теплий одяг, взуття, медикаменти, тепловізори й багато всього іншого. Проте велика, а може й найчисельніша в Україні УПЦ-МП стояла осторонь цієї добровільної всенародної акції. І цим зірвала із себе маску Бого- і людинолюбства, милосердя й українства. Вона ігнорувала той факт, що за Україну воюють і віддають життя молоді патріоти. І роблять це з великої любові до нас. Тому заслуговують на повагу і вічну пам’ять. Адже Спаситель навчав, що нема більшої любові за ту, коли людина добровільно віддає життя за друзів своїх!

Істинна Христова церква має перебувати у тісному духовному та емоційному зв’язку зі своїм народом за всіх обставин: під час миру й оборонної війни, в радості й горі. Крім віро сповідальних, вона повинна добровільно брати на себе певні соціальні й гуманітарні функції, займатися благодійництвом, опікуватися нужденними, хворими, немічними і співгромадянами похилого віку. Церква і справжні християни повинні завжди допомагати ближнім — тобто всім людям, які потрапили в біду, незалежно від їхнього соціального становища, національності й віри. Лідери церков не повинні боятися нікого, крім Бога. Щоб зупинити моральну деградацію суспільства, вони зобов’язані відверто говорити про всі його проблеми, в тому числі про такі незагойні й болючі виразки як алкоголізм, наркоманія, корупція, нищення природи тощо.

Належність до церковної громади і збереження духовних традицій рідного народу сприяє згуртованості й об’єднанню людей довкола спільних ідеологічних цінностей, підвищує рівень їхньої самоідентифікації. А вона (добре знаємо!) завжди була могутньою, непереборною історичною силою. Такою залишається й нині, оскільки можливості людства, нації чи громади в будь-які сфері залежать від рівню взаємодії згуртованих спільнот. А результативна співпраця спирається на сформовану, добре консолідовану ідентичність-національну, світоглядну, ідеологічну.

Тому нам, українцям, треба брати приклад з тих народів, які навіть у добу стрімкої глобалізації, високого розвитку науки й небачених технічних досягнень не зрікаються своїх традиційних духовних цінностей: віри, церкви, мови, культури. Щоб не плентатись у хвості стрімкого руху народів, мусимо йти дорогою, прокладеною найбільш успішними з них. Християнство має стати наріжним каменем духовності й культури, збереження і зміцнення нашої української національної ідентичності. Цю істину зобов’язані усвідомити не тільки звичайні громадяни і церковні діячі, але й політичні лідери і керівники держави.

Анатолій Ковальчук