Кількість переглядів 1047
У більшості випадків, висвітлюючи трагічні події кінця 1920-х, початку 1930-х рр., ЗМІ оприлюднюють спогади селян, які пережили колективізацію і голодомор. Розповіді свідків дуже важливі. Але найчастіше люди бачили й чули, тому пам’ятають тільки те, що відбувалося в їхніх сім‘ях або в рідному селі. Тому головними винуватцями розкуркулення, руйнування господарств одноосібників, пограбування їхнього майна, брутального вилучення всіх харчів вважають місцевих керівників та їхніх прислужників з числа сільських люмпенів – нероб, п’яниць і злодіїв. Останнім більшовицьке гасло «Грабуй награбоване!» дуже припало до душі. Щоправда, грабували вони, прирікаючи на смерть, не злочинців і не «класових ворогів», а працьовитих селян.
Починаючи з кінця 1980-х рр. ставали доступними раніше засекречені документи, з яких випливає, що місцева влада, коячи непростимі злочини проти нашого народу, реалізовувала політику правлячої більшовицької партії. Адже в тодішніх «капіталістичних» країнах (тобто не комуністичних, а в демократичних, де існували приватна власність, багатопартійність, свобода слова й вільні вибори), наприклад у сусідніх Польщі й Румунії, у складі яких тоді перебували українські Волинь, Галичина й Буковина, ніяких розкуркулень і масової загибелі селян від голоду– голодомору не було. Взагалі ніколи не існувало жодних проблем і труднощів із продовольством.
Найновіші дослідження причин і наслідків голодомору 1932-1933 рр. в Україні вказують на його штучний характер, оскільки він був свідомо й навмисне спричинений сталінським керівництвом. Тому має всі ознаки геноциду. Історики називають три найголовніші цілі, яких кремлівська кліка хотіла досягти поверненням до надзвичайних, навіть терористичних заходів, завдяки яким більшовики вистояли у 1917-21 рр.
По-перше, це брутальне знищення паростків мізерного народовладдя у формі рад і відкинення всяких базікань про диктатуру пролетаріату (лише одиниці серед більшовицького керівництва – вихідці з робітників). Насправді в СРСР робітники ніколи не мали реальної політичної влади. І, нарешті, встановлення в державі тоталітарного режиму: внизу всевладдя партійного апарату, вгорі–одноосібна диктатора «мудрого, непомильного вождя». Саме такою є нині Північна Корея.
По-друге, упокорення, приборкання селянства. Адже маючи землю і знаряддя праці, у виробничих процесах воно почувало себе незалежним від влади, оскільки економічні відносини з нею–звісно, частково – ґрунтувалися на ринкових засадах. Тому селяни не сприймали злочинної економічної політики Кремля, який з метою їх пограбування директивними методами встановив низькі закупівельні ціни на сільгосппродукцію, передусім на зерно й по-волюнтаристськи завищував ціни на реманент. Селяни часто протестували, відмовляючись продавати продукцію за штучно низькими цінами. Бо за таких умов їхні господарства втрачали рентабельність, ставали неприбутковими. Кремль намагався форсованим темпами провести колективізацію й одержавити колгоспи. Щоб без жодного спротиву легко їх грабувати, за безцінь забираючи з великої комори вироблену продукцію.
Щодо України Москва мала особливі плани. Крім новітнього закріпачення селянства, згорталися процеси національно-культурного й духовного відродження. Зазнавала репресій творча інтелігенція і церковні діячі.
По-третє, розпочати інтенсивну підготовка до великої, навіть світової війни. Яка, за висновком кремлівських теоретиків, обов’язково вибухне й неминуче призведе до «пролетарських революцій» у низці передових країн Європи і в США. Очікуваній війні передувала форсована індустріалізація. Заводи, куплені в капіталістичних країнах за валюту й дешеве зерно, мали виробляти наступальну зброю для завоювання світу червоною армією.
На щастя, утопічні плани кремлівської банди не здійснилися, оскільки історичний розвиток пішов іншим шляхом, а комуністичний експеримент в СРСР з побудови «світлого майбутнього» зазнав краху. Але, як передбачав відомий письменник Ф. Достоєвський, обійшовся народам імперії дорогою ціною–у 100 млн. людських життів.
Треба констатувати: події 1929-1938 рр., пережиті страшний голодомор і масові репресії важко травмували психіку мільйонів людей-їхніх жертв, свідків і катів. Вони залишили глибокі рани в людських душах, негативно вплинули на національний характер нашого народу. Зросли егоїзм, нещирість, відчуження й недовіра між людьми. Притупилося почуття взаємної поваги, здорового колективізму і згуртованості. Багатьом (не стали винятком представник влади) зовсім невідомі споконвічні морально-етичні цінності нашого народу: доброчесність, скромність, адекватна самооцінка, почуття сорому.
Зросли байдужість, нехтування громадською думкою, а також рівень злочинності (багатолике злодійство, грабіжництво, шахрайство, ненаситна зажерливість) та алкоголізму. На жаль, ні партійні, ні передвиборні програми кандидатів на пост президента чи в депутати всіх рівнів не містили навіть натяків на їхню стурбованість станом жахливої моральної деградації суспільства. Жодними значущими діями чи мудрими словами не заявляють про себе ні інтелігенція, ні діячі церкви.
Є очевидним: тільки відродження високої моральності, національних традицій і культури, утвердження громадянської свідомості, законослухняності, небайдужості до всіх процесів, що відбуваються в державі, а також знання правдивої історії, пам’ять про героїчних борців за волю і вшанування невинних жертв комуністичного терору допоможуть нам зберегти Державу і стати Людьми, Українцями, Християнами.
Анатолій Ковальчук,
учасник боротьби за незалежність України
Останні коментарі